«Перший раз почув справжнього Вінграновського від Майї Сергіївни Білан у 1987 році – редактора моєї першої поетичної книжки «Острови юності», яка готувалася до виходу у світ у львівському видавництві «Каменяр». Вона розкрила переді мною журнал «Київ» і показала вірш «Остання сповідь Наливайка». До того я нічого подібного за силою впливу на мене українською мовою не читав.
Живу – назад. Я – Наливайко. Все.
Ми починаєм битву за Вкраїну.
Наш чорний вус у чорний гнів тече,
І юний меч наш розгинає спину.
………………………………………………………………………………………………
Саме цей вірш, а потім і роман Миколи Вінграновського про Северина Н
...
Читати далі »