Первомайська міська централізована бібліотечна система

«Перший раз почув справжнього Вінграновського від Майї Сергіївни Білан у 1987 році – редактора моєї першої поетичної книжки «Острови юності», яка готувалася до виходу у світ у львівському видавництві «Каменяр». Вона розкрила переді мною журнал «Київ» і показала вірш «Остання сповідь Наливайка». До того я нічого подібного за силою впливу на мене українською мовою не читав.

Живу – назад. Я – Наливайко. Все.

Ми починаєм битву за Вкраїну.

Наш чорний вус у чорний гнів тече,

І юний меч наш розгинає спину.

………………………………………………………………………………………………

Саме цей вірш, а потім і роман Миколи Вінграновського про Северина Наливайка серйозно повернули мене до української поезії, бо ж я починав як поет у Ленінграді й учився в російських класиків, чи то з вини вчителів, чи зі своєї, чи то через нашу, трактовану зайдами, історію не зачепившись в школі ні за Плужника, ні за Сосюру, ні за  Свідзинського. Саме ці метафори вибухнули в моїх затрамбованих сотнями років генетичної неволі венах – і енергетично зарядили мене написати драматичну поему про гетьмана нереєстрового козацтва Павлюка-Бута під однойменною назвою «Бут», за козацько-кобзарський нерв у моїх рядках, за кожен із яких я готувався платити кров’ю. Бо тільки така екзистенція мала сенс. Бо тільки таким вгадувався мені вже близький і вже легендарний Вінграновський, до козаків якого я вже ріс крізь красивий і гордий біль. С. 298

………………………………………………………………………………………………

Перший раз я побачив самого Вінграновського (бачу, як зараз) у львівському кінотеатрі «Україна»: Він виступав і розповідав про Довженка перед демонстрацією фільму свого вчителя «Земля». Підійти й познайомитися тоді з Миколою Степановичем я не наважився, хоча й уже відчував себе поетом. Може, якраз тому і не наважувався. Між зовнішнім і внутрішнім мої образом Поета різниці не було, адже із фотографії на останніх Його книжках поставав для мене літнього віку степовик на кшталт Тараса Бульби чи сина його Остапа – важкий (грузний), сильний і пісенно летючий водночас. С. 300

……………………………………………………………………………………………..

… Що ж до того дня, проведеного у товаристві Миколи Степановича Вінграновського, то було це також у Львові, на Форумі видавців, куди восени 2003 року Микола Степанович приїхав на презентацію своєї книги «Манюня», що вийшла у світ у львівському видавництві «Літопис». На офіційну презентацію зустріч, яка мала відбутися у Дзеркальному залі Львівського університету, ми чекали з годину. Підійшли Ігор Калинець, Марія Людкевич. Гомоніли. Фотографувалися. Й хоча пам’ятаю зустріч до деталей – від першого до останнього потиску руки Миколи Степановича – скажу лише про головне, «несказане нехай залишиться несказаним».

Відчувалося, що Вінграновському фізично важко, що якась невидима хвороба мучить його, як дерево із міцною серцевиною, але без кори. С. 302.

…………………………………………………………………………………………….

Неформальна зустріч запам’яталася найглибше. До найдрібніших деталей. І те, як Микола Степанович читав напам’ять перші абзаци своєї новою прози, поетичнішої, ніж деяка поезія. …..

Й золоте вино, й червоне листя за сонячним вікном. Микола Степанович був у добротному костюмі з галстуком. Йому не можна було пити після інсульту, а він міг «з горла» перехилити «тієї, що горить», мотивуючи ц тим, що «місяць туди – місяць сюди» вже ніякого значення не має. С. 304.

……………………………………………………………………………………………..

Справдилося моє інтуїтивне відчуття, що Великий Поет – це вільнолюбна і життєлюбна велика дитина, з потужною долею іронії та самоіронії, усмішка якої зразу ж відкриває її серце навиліт, обеззахиснює її перед побутом і логікою, чиновництвом і чинопочитанієм. С. 304.

Це була остання земна осінь Миколи Вінграновського. Моя перша й остання зустріч з ним віч-на-віч…..С. 304.

Ігор Павлюк.

Київ-Львів