Первомайська міська централізована бібліотечна система

Ільницька-Рожковська А. Миколонько! Спогади про однокласника М. Вінграновського / А. Ільницька-Рожковська // Одеська хвиля-7. Документи, твори, спогади в’язнів сумління / Упорядники П. Отченашенко, В. Барсуківський, О. Різників. – Одеса: Друкарський дім, Фаворит, 2013. – С. 241-259.

Уже пройшло більше дев’яти років, як пішов назавжди, відлетів сумним журавлем наш однокласник, добрий порадник і товариш Микола Вінграновський – людина прекрасної вдачі й неперевершеного таланту, життєлюб, митець з великої літери, який залишив по собі глибокий слід у літературі, кіно, духовному житті нації. Адже Миколу не один раз Господь поцілував у чоло, скількома талантами обдарований – поет, прозаїк, кінорежисер, публіцист, улюблений учень О.П. Довженка, про якого завжди з вдячністю і гордістю згадував, що Довженкова тепла й вимоглива рука, «коронувала на долю артиста, режисера і поета».

А він – Микола – пішов від нас назавжди на 68 році життя 26 травня  2004 року, пішов на зустріч зі своїми батьками: Степаном та Зінаїдою, рідним братиком Аліком, своїм літературним батьком Олександром Петровичем Довженком. А також зі своїми покійними однокласниками, і серед них – мій покійний чоловік Володимир Рожковський, його сусід по вулиці 26 Червня і незмінний учасник Миколиної футбольної команди, що мала за футбольне поле глибоку кручу.

Думаючи про шкільні роки, проведенні разом з Миколою, перебираю у пам’яті чимало днів-епізодів, коли мала щастя бути поруч із ним, грати з ним в шкільному драматичному та танцювальному гуртках. Адже це був незабутній друг нашого дитинства та юності. Адже ми були і завжди будемо школою, а тим  більше класом Миколи Вінграновського. Як до болю жаль, що я не змогла поїхати до Києва і провести його в далеку дорогу безсмертя. Нехай же ці мої рядки-згадки прийме до свого полум’яного серця наш Микола – незрівнянний талант, який довго ще світитиме нам, немов яскраве сузір’я.

С. 241.

Розповім про наш унікальний куточок України – Первомайськ, а наша третя його частина носить благословенну Богом назву Богопільська земля над Бугом і є нашою з Миколою батьківщиною. Богопіль – унікальний справді, зірковий куточок нашої землі. Із Богопільської землі вийшло близько 10 членів спілки  художників та Спілки письменників, і всі вони випускники СШ № 17, що в місті так і називали – Богопольська, бо  обула ще одна СШ № 17 – залізнична. Наша школа дуже гарна – триповерхова, побудована перед війною у 1938 році. В 1945 році, зразу по війні, ми пішли до першого класу, а в 1955 році десь четвертина з нас стала випускниками шостого випуску СШ № 17 м. Первомайська тоді Одеської області. Нас випускників було 69, з нашого 10-а, де був 31 учень живих залишилось 20. Серед них уже 15 років немає мого подружжя Володі, а тепер іменується покійним і наш товариш, однокласник Микола.

Про нашу Богопільську СШ № 17 писав сам Микола Вінграновський у передмові до великої збірки живопису випускника нашої школи Андрія Антонюка – Заслуженого художника України, члена національної Спілки художників України, лауреата Державної премії імені Т. Шевченка: «Де ви знайдете ще таку школу як № 17, звідки вийшли 2 лауреати Державної премії: Андрій Антонюк та Микола Вінграновський».

А ще нашу школу закінчили поети: Віталій Дем'янович Колодій – відомий поет, прозаїк, перекладач, голова Чернівецької Спілки письменників, лауреат більше десятка премій, покійний Станіслав Павловський – прозаїк, новеліст – книга «Чиста вода з Бугу», на жаль, покійний Андрій Ярмульський – член Спілки письменників України, автор семи збірок – покійний. «Товариш і друг по слову, по поколінню» - писав про нього Микола Вінграновський. Цей бузько-синюський край зродив і зростив Олексу Сергійовича Різниченка –письменника, правозахисника, дисидента, двічі репресованого члена спілки письменників, лауреата премій П. Г. Тичини, К. Паустовського, Б. Грінченка та інших.

Але ж я пишу і згадую Миколу, якого інколи, а навіть частіше, називали Микитою, це йому навіть подобалося, він був хитренький, як франківський Лис Микита. Микола дуже любив колектив, однокласників, був толерантний з дівчатами, ніколи не лаявся, не дражнився і не бився ні з хлопцями, а тим більше з дівчатами. У нас склався гарний колектив, жили однією сім'єю, дякуючи і Миколі. Особливо в старших класах ми школу вважали своєю домівкою. Окрім предметних гуртків була гарна художня самодіяльність. Душею школи і її художньої самодіяльності був всюдисущий Микола, дуже багатий на уяву.     

С. 242.

Мені здається, що я все своє життя знала Миколу. Адже на Богополі середня школа одна, хоч в ній до тисячі учнів, навчались о тій порі в три зміни, люди знали один одного. Ми, діти війни, 1945 рік – перший клас, їх було аж п’ять. Не було книжок, підручників, не було в що одягнутися та взутися, ми носили до школи мамами та бабусями пошиті сумки з домашнього грубого полотна через плече. А чорнило варили з бузини, писали на старих газетах, на весь клас був один буквар.

Наша Богопільська СШ № 17 чудом збереглася в роки війни, ця триповерхова красуня мала бути підірвана закладеним снарядом. Коли ми в 1945 році переступили поріг школи, вона ще була вся в руїнах, протікав зачеплений німецьким снарядом дах, перший поверх пахнув ще німецькими конюшнями, а з криниці, що була в дворі школи, ще витягали трупи, в основному євреїв, яких німці, а потім румуни тут же, в стінах школи, катували, а тоді кидали до криниці або відвозили до кручі над Бугом. Стіни в класах доверху були в плямах від слідів крові, як їх не шкребли та забілювали. А в яру трохи  подалі від школи, яким доводилося переходити багатьом моїм однокласникам з вулиці 26 червня, в тому числі моєму чоловікові Володі Рожковському та Миколі, було повно людських черепів та кісток, їх несла завжди весняна повінь до Бугу.

То були страшні часи голоду, холоду, поневірянь. Ще не працювала зруйнована війною гідростанція, і в класах (а ми з четвертого класу вчилися в другу зміну) замість лампи була сплющена гільза від німецького снаряду. А ще пам’ятаю, коли весною була повінь, мої однокласники з Миколиної вулиці 27 червня переїздили кручу на колгоспній гарбі, набравши повні чоботи чи чуні води.  Пам’ятаю, як в шостому класі Микола, прийшовши до класу, скинув чоботи, в яких були солом’яні  устілки, вилив з них воду, постояв босий з посинілими поморщеними пальцями ніг, поклав чоботи  біля себе, а носки грів по черзі під задом. Ходив до школи  Микола п’ять км, бо його хата була крайньою на Богополі, а далі  починалася Поронівка.  З нами навчалися і вихованці з дитячого будинку, їх було більше 500, вони навіть заздрили нам, напівсиротам, називали нас «домашняками».  А таких напівсиріт, що «ніколи не мовили «тату!» в класі було 20 із 31 учня.  А скільки дітей-переростків починали з нами і не дійшли навіть до четвертого класу, пішли працювати, багато зупинилися лише на сьомих класах, адже тоді   за навчання, починаючи з восьмого класу, потрібно було платити  гроші. Наші хлопці і дівчата рано почали працювати, щоб за  літо заробити на навчання. Отже, не випадково, що з п’яти сьомих класів восьмих набралося лише два, і то, дякуючи  із сусідніх сіл Чаусово, Боліславчика, Станіславчика.

Микола старший від мене на півтора року і вчився на клас вище. Але 1 вересня 1951 року, на подив усіх учнів, ми побачили його на останній парті. Потім ми дізналися, що Микола не здав переекзаменовки з математики, просто не з’явився на екзамен, бо не злюбив цей предмет, і зостався на другий рік. А екзамени  тоді здавали, починаючи з четвертого класу, і навіть отримували свідоцтва про початкову освіту.

Микола вирішив більше у школу не ходити. Він додумався сокирою відрубати собі вказівного пальця правої руки. Але його батько, дядько Степан, пригнав батогом «завзятого» школяра і завів у наш клас- 6-б, з того часу я не уявляю наш клас без Миколи.  Він з раннього дитинства дуже багато читав, а писати вчився без вказівного пальця, завжди на класних годинах розповідав дуже цікаво прочитане. Дивуєшся, коли він встигав читати, не читати, а « їсти» книжку. Він, як я уже писала, долав до школи до п’яти кілометрів, а потім з Богополя сім верст до Центральної бібліотеки в Голті (2 частина міста).  Завжди, скільки його пам’ятаю, з кишені десь мамою на базарі в Голті купленого старого кітеля виглядала якась цікава книжка, про яку він обов’язково розповідав. Боже, скільки він їх перечитав! Я, дочка вчительки-виховательки дитячого будинку, не від матері, бо вона працювала багато, а вперше від Миколи дізналася про Жанну д’Арк, Мауглі, Золя, Дюма, Джека Лондона. За що я дуже вдячна Миколі. Думаю, що це доля, посилаючи такого однокласника, вела мене до університету на українську, саме на українську філологію. Бо таких лише з нашого класу було п’ять, крім мене, Ільницької Алли, Жакової Майї, Гайдайчук Людмили, Грушанської Тамари, Вдовенко Леоніда. Треба сказати, що доля послала нам талановитих, залюблених в літературу, справжніх учителів-патріотів, які нас, дітей війни, любили як рідних дітей і раділи нашим успіхам. Російську літературу нам викладав Кузьма Герасимович Шокотько, керівник народного театру при Будинку культури, адже сам закінчив театральний інститут, пройшов дорогами війни. Він перший благословив Миколу бути артистом і готував його репертуар до вузу.

С. 245

Запам’яталася нам назавжди і Сіма Яківна Рудман, первомайська красуня, артистка, диктор місцевого радіо, ведуча всіх концертів у місті. Книжок  з літератури було мало, тому вечорами ми збиралися навіть на її квартирі біля церкви і слухали Лермонтова, Пушкіна, Грибоєдова.

А українську літературу нам викладав унікальний учитель Вацюк Василь Петрович, що пройшов війну у мінометній роті разом з Олесем Гончарем, автором безсмертних «Прапороносців». Він був скульптором, ліпив скульптуру Івана Франка до 110-річчя у 1956 році і водночас ліпив і Миколину любов до мови і слова. Це були справжні українці. Хочеться добрим словом згадати і директорів нашої  СШ №17, це: Кущ Сергій Іванович, історик, що нам на уроках годинами читав  напам’ять «Іліаду і Одісею», а всіх учнів знав на ім’я та їх батьків, бо сам корінний богополець, Лоскутов Володимир Андрійович – прекрасний керівник, що жив при школі і школою. Часто на шкільних вечорах ми слухали його гру на фортепіано, любив дуже учнівську самодіяльність. Ми з Миколою кожного року отримували книги з довгим підписом  та печаткою школи як найкращі учасники театрального, танцювального колективів. То була в основному класика, які я зберігаю як найкращий дарунок в житті і завжди приносила до класу , викладаючи українську літературу. Послав нам Бог і розумника – історика – єврея Давида Наумовича Хуторяна, по духу це був справжній українець. Що історію, що мову, знав досконало, уроки історії були цікаві, як свято. Ми всі любили і знали історію. Ще був у нас класним керівником Степан Остапович Щугай. Ми разом з ним в турпоходах  обійшли пів області – наше  степове Побужжя, Бузькі пороги: Мигія, Грушівка, річка Кодима, Корабельна, Романова Балка, Семенівка, Зелені Кошари. Бо потім саме в цих краях і знімав Микола свої фільми.

Але вернусь до нашого шкільного театрального гуртка, яким керував незмінний Шокотко Кузьма Герасимович, а Микола часто був за режисера, сам підбирав  артистів. Пам’ятаю, ми ставили п’єсу по Фадєєву  «Молода гвардія» , де Микола грав Олега, а мені дісталась роль Тоні Івашової, «Ревізор» Гоголя, де  Микола грав Хлестакова і так увійшов у роль, що з’їв з тарілки на столі хліб разом  з розведеною фарбою, якою його гримували. І довго ж ми тоді сміялися! Грали Чехова – кілька водевілів, якусь п’єсу на колгоспну тематику «справжня артистка», де я грала ланкову – артистку, а Микола – голову колгоспу та багато інших п’єс, особливо з українського класичного репертуару, полюбляли  «Лісову пісню»

Полюбляли ходити в походи, в улюблений байрак над Бугом – Ясинушку. Полюбляли ходити в походи по селах району, ставили концерти, організатором був, як завжди , Микола. А тоді люди любили ходити  до клубів , а клуби були звичайні сільські хати з долівками, навіть при світлі кількох гасниць йшов концерт при повному залі, бо об’ява була по місцевому радіо і люди сходилися.

На всі свята наш дружний клас завжди намагався бути разом або в школі, або в когось дома. Микола народився 7 листопада на радянські жовтневі свята. Згадую, як Микола за кілька днів до свого дня народження запросив усіх учнів класу до себе на день народження . Кожному з нас, а нас було 30-ть , написав вірша з присвятою та запрошенням. А ми дурні дівчата , порвали перед ним  ті вірші та запрошення і казали, що ми не дівки, щоб ходити до хлопця , так що дарма він старався. Як мені зараз соромно за цей наш негідний вчинок. Мабуть, не доросла зрозуміти , як образили Миколу.

Пробач мене, Миколонько, і мене і моїх подруг Світлану, Майю, Ларису, Галю та інших за це, хоч в потойбіччі прости. Знали б ми тоді, кого ми образили.

В Первомайську завжди були дуже гарні паради, два десятки шкіл тренували колони, готували форми, кожна школа мала духовий оркестр. Грав зведений великий військовий оркестр. Але в цей день було незатишно, крапав  дрібний дощик.

Прийшовши додому, я розповіла мамі, що була запрошена Миколою на день народження, але я, як і мої подруги, гордо порвала запрошення і вірші, присвячені нам, і дуже цим засмутили іменинника. Мене, на моє превелике здивування, мама вилаяла, і сказала, щоб я зібрала своїх подруг, таких «героїнь», як і я: Світлану Паровик, Ларису Садко, Майю Жакову, Галю Гаврищук, Галю Бакшанську та інших і пішли до Миколи, щоб його поздоровити, бо ми дуже негарно поступили. Але це були Жовтневі свята, всі магазини були зачинені та й грошей у нас було мало. Тому  був знайдений вихід. В мене дома на маминій етажерці були всі томи творів Сталіна – це маму примусово заставляла виписувати  дирекція дитбудинку , де вона працювала на річну зарплату. Томи були гарно оформлені з кольоровими фотографіями вождя, з позолоченими літерами на вишневих обкладинках. Ми вибрали товстіші томи, попідписували ті книжки майже однаково, міняючи лише імя від кого , звичайно російською мовою на зразок : « Николаю от Галины. Желаю счастья и здоровья». Аж соромно зараз згадувати, які ми були недалекі. Пішли ми все-таки до Миколи. Йшли довго, бо далеко, це ж в самому кінці Богополя. Вулиця 26 червня, на якій жив  Микола, сягала кількох кілометрів, була рівна і пряма, а в самому кінці посеред дороги ( тоді машин було мало і їздили рідко) стоїть Микола, тримає в руках великого заплетеного лозою штофа і частує вишнівкою усіх, хто проходить повз його хату. Ой. Як же він зрадів, коли вгледів нас. Вручили ми йому ті однакові подарунки. Потім прийшли ще кілька хлопців. І так ми відсвяткували 16-рріччя Миколи. Ми були вперше в його білій батьківській хаті з теплою солом’яною стріхою. Ця хата ніколи не зачинялася для людей. Вона була, хоч небагата, але добра і ясна, як добре Миколине слово. Багато в Миколи поезій  про цю саме хату, він її згадував завжди як своє щасливе бідне дитинство, свою совість, рідних батьків, перед яким ми в вічному боргу. Мати, тітка Зіна,як завжди турбувалася, чим нас нагодувати. Але ми їли все, що подавалося прямо з печі. Був спечений нею смачний домашній хліб, вінегрет, бігус, картопляники, холодець, сушені вишні та молоко. На той час це була королівська їжа. Але найсмачнішим нам був ще гарячий , прямо з печі запашний селянський хліб, який так гарно вміла пекти його мати, і нас, городян, від хліба домашнього не можна було відірвати. Тому тепер я розумію, як гарно вмів Микола писати про хліб, за що не раз хвалив його Павло Тичина.

Ст. 247.

Ми їли, скільки могли з’їсти, з кількома перепочинками. Хата була велика, простора. Ми танцювали під старий патефон. Було кілька пластинок «На сопках Маньчжурії», «Ой під вишнею, під черешнею», «По берлінській мостовій коні  ішли на водопій». Ми вчили наших хлопців танцювати, а вони по-ведмедячи наступали нам на ноги. Ми разом з батьками співали українських народних пісень, майже до ранку , а потім, сидячи, поснули. Тітка Зіна – Миколина мати, нас не пустила додому. Бо це далеко і небезпечно, пообіцявши заспокоїти всіх наших батьків. Звичайно. Мама дуже хвилювалася і лаяла мене . але те швидко забувалося, а згадувалися надовго години, проведені на іменинах.

Микола співав, мав неабиякий голос і слух, умів співати душею, особливо пісні на слова Шевченка, Глібова, Руданського: «Стоїть гора високая»; «По діброві вітер віє», «Повій,  вітре, на Вкраїну». Особливо гарно виходили народні пісні «Ой на горі та й женці жнуть», «Ой гиля-гиля, гусоньки , на став» та інші. Микола навчився і гарно грав на балалайці, навіть складав якісь мелодії, які ми охрестили «Жіноча симфонія». Потім чомусь почав нам показувати, як він уміє вправно грати в «маялку», а за маялку  слугував невеликий м’ячик з ганчірки, який потрібно було підкидати однією ногою. Микола це робив дуже вправно. У нього були довгі, неначе від самої шиї ноги, але вони були  трохи незграбні, неначе в різні боки. Але потім в результаті занять спортом, танцями він став справжнім красенем з гордовитою осанкою, левітановським голосом, українською козачою патріотичною душею.

Вдома Микола лише ночував, бо весь час у нього був розписаний. Він був незмінним учасником  всіх шкільних гуртків, крім математичних та технічних, незмінним старостою класу. Старостою міської літературної студії. Учасником історичного , драматичного . хорового,  музичного, танцювального гуртків, та ще й до того завзятий футболіст, читач усіх бібліотек, які були в Первомайську. В школі позакласна робота  була на високому рівні. На міських оглядах шкільної  самодіяльності  (а шкіл було 17) наша школа займала призові місця. Наш директор Лоскутов Володимир Андрійович, якого за його височенний зріст лагідно називали «слон», турбувався за нас, репетиції гуртків були навіть в вихідні дні в залі міського Будинку культури. Я була в директора в особливій повазі, бо була старостою танцювального гуртка. Чому я це пишу? Бо з українським народним танцем «Переяслівка» ми виступали на республіканському огляді художньої учнівської самодіяльності, в танці було шість хлопців і дванадцять дівчат. Мені з подружкою Світланою паровик завжди випадало бути в трійці з Миколою, і ми завжди сперечалися, не хотіли ставати по ту сторону руки, де не було пальця, а лише виросла велика синювата буруля. Але, я думаю, ми танцювали непогано, хоч були і кращі колективи. Ще на цьому огляді  наш Микола читець! Він так умів читати, що весь зал плакав. А читав він тоді уривок з поеми Т. Шевченка «Гайдамаки», «Гонта в Умані» Боже великий!!! Як він читав, він жив прочитаним. Як зараз чую його бархатний , гарного діапазону голос, бачу його , красеня, з великими очима повними сліз:

С. 248.

Як та хмара, гайдамаки

Умань обступили

Опівночі, до схід сонця

Умань затопили.

Сини мої, сини мої,

Чом ви невеликі!?

Чом ви ляха не ріжете?

Сини мої, горе мені з вами!

Поцілуйте мене, діти,

Бо не я вбиваю, а присяга…

Микола, а з ним і ми , його однокласники, були закохані в поезію Т. Шевченка .Він знав напам’ять весь «Кобзар», у нього була геніальна пам'ять. Може, з того часу я зрозуміла і вирішила пов’язати своє життя зі школою і літературою. Іще таких з нашого класу , вчителями української мови, стали: Жакова Майя, Лариса Гайдачук, Тамара Грушанська, Левко Вдовиченко, Олександр  Хівріч. 

Іще я розповім, як Микола і всі учасники республіканського огляду познайомилися з Олександром Петровичем Довженком. В той час, а це було1954 року, про Довженка, звичайно, нічого не могли знати. А він собі, сивочолий, спокійно сидів в журі республіканського конкурсу, трохи стомлений, білий, як сніг, але коли почав читати Микола, «Гонту в Умані», він ожив, очі засяяли, він підвівся і сказав: «О! Я знайшов свого Івана Орлюка!» Саме тоді Олександр Петрович працював над сценарієм «Повісті полум’яних літ», де головний герой, солдат війни, українець Іван Орлюк. Довженко сам тут відшукав  серед нашої делегації Миколу, довго з ним розмовляв. Потім ми від Миколи дізналися, що знаменитий Довженко запросив його до київського театрального інституту імені Карпенка – Карого. Про свою подальшу долю Микола розповідає в нарисі «Рік з Довженком». Всього один рік доля відміряла Миколі жити і творити з прославленим митцем. Коли ми з однокласницею Майєю  Жаковою навчались в Одеському університеті, Микола  нам, незважаючи на його стислий час, посилав листи, розповідав про своє навчання у студії Довженка, про зйомки у фільмі «Повість полум’яних літ». Один з листів починався так: «Хай живе  весна, на яку заздрять мої черевики!». Матеріально, звичайно, бідував і він і ми.

Отак тоді, хоч здалеку побачила  О. П. Довженка, а М. Т. Рильський в 1960 році був у нашому університеті головою державної випускної комісії в секції мови. А я захищала дипломну роботу саме з мови «Топоніміка Північного Причорномор’я», яка йому сподобалася і я отримала від класика української літератури «відмінно». В актовому залі  університету зустрічалися з Павлом Тичиною, Володимиром Сосюрою, Олександром Корнійчуком. А з нашим улюбленим  професором А. В. Недзвідським об’їздили майже всі літературні музеї  України. Не дивно, що з нашого випуску стали українськими поетами: Валентин Мороз – наш незмінний добрий староста, Петро Осадчук, Григорій та Андрій Ярмульські, Анатолій Бортняк, Віталій Березінський, Олекса  Різниченко, Юрій Михайлик, Володимир Зінченко та інші. 

С. 249.

Якось, коли ми вже навчались на четвертому курсі, жили в гуртожитку на Пастера, Микола сам знімався. Чи знімав на Одеській кіностудії, бо він і режисер, і актор – закінчив два факультети ВДІКу в  Москві. Микола заходив до нашого бідного гуртожитку, де жили одні дівчата. Які ж були здивовані наші дівчата , коли побачили в гуртожитку красеня Миколу, що ніс на диво всім повну сітку рибних консервів, куплених за перші гроші , зароблені за зйомки в кіно. А ми, правду кажучи, трохи голодували, навіть кров здавали, коли не вистачало до стипендії. Микола був добрим і щедрим, і хотів тоді , щоб ми просто добре наїлися, хоч сам був бідно одягнений і часто голодував.

Мені і моїй посестрі Майї – розумниці, яку Микола полюбляв, хоч залюблювався він часто, завжди подобалося в ньому те, що був постійним у своїх поглядах. Він навіть жодного разу не назвав себе Колею чи «Николаєм». Коли знайомився, завжди якось з притиском по-українськи говорив «Ми-ко-ла». Навіть на перекладених російською мовою його збірках так і написано «Микола Винграновский». Він дуже багато читав, починаючи з початкових класів, мав багату уяву та фантазію, що прості учні думали, що він дивак. Йому дуже подобалося прізвисько Микита. Він ухитрявся на уроках математичного циклу читати книги, заглиблювався в їхній зміст й часто не помічав, що робиться в класі та для нього нічого не існувало. Деякі вчителі дорікали йому , назвали «поет нещасний», але Микола на те не звертав увагу, часто переводив все в іронію. Пам’ятаю, особливо дорікав Миколі за незнання  фізики наш учитель. Мій однофамілець Ільницький Іван Никифорович,  що ніяк не міг зрозуміти , як можна  жити людині на світі, не знаючи фізики. І ось якось я вже працювала завучем в Базар’янці   а Іван Никифорович в Одесі, і ми  зустрілися на якійсь обласній конференції. Він мені з таким подивом , навіть жахом розповідав, що бачив фільм «Сейм виходить із берегів», сценарій фільму написав Микола  та ще й виконував у фільмі головну роль професора – фізика. Не хто інший, а Микола! «Це ж справжній фільм!» - сказав наш фізик Іван Никифорович. Він (Микола) геть не вчив в школі фізики, хіба таке можливо!» Я жалкую, що на відміну від інших наших вчителів , які високо цінували його творчість, Іван Никифорович просто не доріс до того.

Я горда з того, що мені пощастило бути випускницею саме нашої Богопільської СШ №17 та ще й бути однокласницею Миколи . І взагалі, я вважаю, що як і наша школа, так і клас, незвичайні, то була одна сім’я, такими ми залишилися і зараз, коли пройшло 55 років по закінченні школи. Ми спочатку  зустрічалися кожного року, потім через 5 років, останній раз зустрічалися в 2005 році на 50- річчя закінчення школи. Микола майже завжди приїздив на зустріч, а це вперше на нашій зустрічі його не було з нами Ми, випускники 1955 року, звичайно, хто ще на цьому світі, бо кожному з нас за  70, - відвідали Богопольську нашу  17 школу, де лише мали відкривати музей Миколи , Покровську церкву, помолилися за наших покійних батьків, золотих вчителів, покійних однокласників, засвітили їм свічки та відвідали на кладовищі. Це була дуже сумна зустріч. Ми плакали, не пізнавали один одного, адже сиві, лисі, хворі, покалічені плугом життя, дідусі, бабусі і деякі навіть -  пра. Але ті ж ласкаві очі, повні сліз. Це була незабутня зустріч! Ми розповідали про свої долі, сім’ї. Адже лише в нашому класі склалося п’ять сімейних пар, і серед них я зі своїм чоловіком Володею Рожковським, на жаль,15 років покійним. Ми побували в своєму класі на третьому поверсі, посиділи на своїх місцях, зробили сумну перекличку. Зі мною був і супроводжував мене мій 42 – річний син Ярослав, професор – медик. Як він заздрив нашій шкільній дружбі на все життя. У нього такого класу не було. Наші однокласники навіть зараз, коли пройшло майже 65 років від дня закінчення школи, дружна сім’я, завжди вболіваємо один за одного, радіємо успіхами, завжди з нетерпінням чекаємо зустрічі, телефонуємо, листуємося. Більша половина наших випускників здобули вищу освіту, два генерали: Усатюк Павло та Грушанський. Але майже всі були найкращими трудівниками в своїх професіях. Так, хоч як було важко нам, дітям війни, в ті далекі  голодні і холодні повоєнні роки, але доля щедрою була до нас, бо ми вміли працювати, наполегливо вчилися, думаючи про майбутнє. Але ми ніколи не думали , що станемо « класом Вінграновського»,  І, так увійдемо з цим іменем в історію міста Первомайська, Богополя, СШ №17 і в біографію нашого старости Миколи Вінграновського – справді безсмертного, бо воно існує для видатних та геніальних, яким і є наш Микола зі своїм неперевершеним талантом, великий життєлюб. Але так рано зупинила невблаганна смерть його гаряче серце. Та він приходить і ще довго приходитиме до нас у своїх геніальних творах. Так, у видавництві «Дніпро» вийшла його книга – 825 сторінок, в Тернополі вийшов тритомник його творів, споруджено кілька пам’ятників, на жаль, не в первомайську,  навіть центральну богопольську вулицю Совєтскую не перейменували на вулицю Вінграновського. Зате наша школа, де він «серце виняньчив до неба», уже з 1912 року носить його ім’я .А Миколаївщина, де він «небо взяв за зорі» - починає належно його вшановувати, адже Микола один з найвідоміших літераторів доби «нескорених» шістдесятників. Все його життя - подвиг справжнього патріота, чарівника слова, маршала української літератури (Ігор Калинець). Ми  з ним  єдині і нерозривні в усі часи. Пам’ятаю, як гордився Микола і багато розповідав про зйомки в головній ролі «Повісті полум’яних літ» та про Олександра Довженка. Боже, як ми йому заздрили! Адже фільм пройшов  тріумфом у 150-ти країнах світу і завоював три світові премії, став лауреатом трьох міжнародних кінофестивалів  у Каннах, Лос - Анжелесі та Лондоні, того року став одним з найпопулярніших світових акторів, відбувся митець і як режисер, відзняв більше 10 художніх фільмів, серед них і «Берег надії», «Дума про Британку», «Сейм виходить  із берегів», «Климко». Документальні кінострічки за власними сценаріями і «Слово про Андрія Малишка», «Щоденник Олександра Довженка», «14 столиць України» та інші. Він написав та видав  понад 40 книжок поезії та прози, в 1985 році – лауреат Шевченківської премії, а в 1993 році – кандидат Міжнародної премії за кращий роман року  «Северин Наливайко». За спогадами сучасників , його було навіть висунуто на здобуття  Нобелівської премії в галузі літератури, проте  доля розпорядилася інакше.

С. 252.

В преамбулі до творів Миколи Вінграновського  в антології поезії і прози  «Степове многоріччя» наш земляк Олекса Різниченко писав: «Наше місто - Первомайськ ще вшанує гідно свого Поета , свою Славу, бо він був воістину  народним поетом і борцем за Вкраїну рідну, вільну і квітучу!»

А поет з Києва Павло  Вольвач  писав: «Це поет національний, титанічний. Колосальний. Для мене особисто М. Вінграновський найбільший український поет 20-го сторіччя». А який хвилюючий, що без сліз не можна дивитися документальний фільм 2006 року режисера Романа Сергієнка , однокурсника та друга  Миколи «Сповідь перед другом».

У  Миколи був неперевершений голос -  і як у поета, як у читця, таємниці його таланту ще ніхто не розгадав і не розгадає. Поки живе пам'ять про Поета, доти і живе його Поезія. Його  поезія оригінальна з філософськими думками, це справжній Патріот  України з великої літери. Дивуєшся, як той Пегас разом з Мельпоменою, йшовши поруч понад бузькими порогами, зупинилися в крайній богопільській  хаті 7-го листопада при народженні  сина Миколи, в Степана та Зінаїди Вінграновських. Ні! Я твердо переконана, що справжній талант лише від Бога, поет це космічна величина. В сім’ї Вінграновських було четверо дітей, братик Алік та сестра Геля – на кілька років  менших. Алік років 15 тому трагічно загинув на подвір’ї рідної хати, копаючи криницю, залишилася одна Геля на дві хати – одна на Голті – інша на другому боці Бугу на Богополі Геля непогано вчилася, добра, ласкава. Але літературним талантом їх Бог не наділив. Ім’я у Гелі польське, бо його сім’я до речі як і моя , що Ільницька, що Рожковська – польського коріння, бо територія по Бугу колись була Польшею. Сім’я Вінграновських жила небагато. Батько працював в колгоспі , мати ходила до колгоспу на сезонні роботи. А в основному займалась домашнім господарством та дітьми. Біля хати був величезний город і вишневий садок. А в садку  завжди першими розквітали проліски. І Микола, хоч по одній квіточці, кожній дівчині, приносив їх до школи. Або гілочки весняних котиків, які він першим помічав над Бугом. Навіть на фотографії в шостому класі Микола в верхньому ряду в центрі тримає в руках квіти. Тоді квіти були не в кожного. Микола мав неабияку фантазію та хист. Любив на Новорічні свята готувати костюм, з нічого щось придумає. То він був справжнім Дон - Кіхотом. Як зараз бачу його з красунею – відмінницею Ларисою Садік в ролі Руслана, а вона – Людмили, вони йдуть з третього поверху на другий в актовий зал під бурхливі оплески старшокласників та вчителів. Дивуєшся, скільки він знав, де він знаходив ті диво - слова , ті епітети, неологізми, які сам часто творив, а яка чудова його метафорика! В його буйній уяві, отой чорний кіт. Що йде через лід «чорнолапо на обід», звичайно це наш бузький лід. Або звичайній ластівці його хати  він хоче дати меду, борщу чи пшона. Адже для нас, повоєнних дітей, то були  найкращі  наїдки, ми й не знали, що в світі  є щось краще.

Кожного літа Микола приїздив до батьків і рідної хати, і ми всі обов’язково  зустрічалися  і обов’язково над рідним Бугом біля скали або ходили походом з ночівкою на бузькі пороги до Мигії чи Грушівки. Мій чоловік Рожковський Володимир Миколайович, працюючи в Базар’янці Татарбунарського району Одеської області, відвідав Миколу в Києві, будучи у відрядженні. Микола тоді працював над «Северином Наливайком» був хворим, але зустрів добре, зрадів,  запросив додому, подарував свої книги, зробивши автограф нам обом. До речі, Микола 6 серпня 1961 року був в Первомайську  на нашому весіллі. Збереглося гарне фото, яке я подарувала в музей поета в рідній СШ №17. Який він на цій світлині гарний, навіть поза Миколина неабияка!

С. 254.

Коли я була серед перших учителів – методистів, а мене по Одеській області посвідчення учителя - методиста №41, в Києві на курсах при республіканському інституті вдосконалення  вчителів, я зустрічалася з Миколою, ми довго говорили, ніяк не могли наговоритися, згадували шкільні роки, він все цікавився долею моєї подруги, яка колись йому подобалася, Майї Жакової, розпитував за кожного однокласника. Хвалив нас з Майєю, що саме ми стали українськими філологами. Він цікавився, як нам живеться в невеликому глухому селі та працюється в сільській школі, а чоловікові – директору винного заводу, які саме сорти винограду вирощує наш радгосп. Казав, що знає ці бессарабські краї. Бо не раз знімав фільми в аккерманській фортеці. Того літа 1988 року було сутужно з квитками на літак до Одеси. Але не був би він Микола, коли б не дістав мені квитка через свою Спілку письменників. Це, на превеликий жаль, була моя остання зустріч з живим Миколою. Багато разів бачила його з екрана телевізора; то він, як тільки притаманно його артистичному неповторному голосу читав «Сторінки щоденника Олександра Довженка». То чула його голос за кадрами фільму про голодомор. Мороз поза шкірою пробігав, сльози душили душу, коли вночі сама в будинку на вісім кімнат я дивилася три серії документального фільму його грузинського друга, що досконало вивчив нашу мову – Рауля Чілачави. Миколонька вже хворий, лисий, з припухлими очима ледве-ледве пересувається своїми хворими ногами. Але як він читав, неначе зараз чую, і «сушить голову над цвітом своїм мак». Так поетично пророчисто казав і міг тільки сказати справжній Поет від Бога – наш Микола.

С. 255.

Ще бачила кілька разів фільм з музею Т. Шевченка в Києві, де є незабутнім його коментар до біографії Шевченка.

На початку 1990 року, я знаю і читала. Що Микола брав участь, на моє з чоловіком здивування, у виборах до Верховної Ради України. Я читала його програму у своїх друзів  Непом’ящих у Первомайську, вона мене дуже вразила своїм пророцтвом майбутнього нашої нації, він говорив про наближення  національної трагедії, що національна культура нашого народу розтоптана, і в цьому плані погублений і він. Народ думає лише про одне: про харчі, одежу, житло. Обкладений атомними станціями, хімією, гнилими отруєними морями, висушеними річками і порожніми лісами, про що ж йому бідному і нещасному думати ще? На дибі безкінечного політичного страху він зрікся своєї мови. Він став ненавидіти себе за те, що він народ України, народ - українець  зрікся своєї мови. Можна за це дорікнути йому і слабодухістю, і ганьбою, та я знаю, що мій народ у цьому не винен. Тим паче, що я не маю на це морального права. Опинився б на місці мого народу будь-який інший. Я впевнений, що з ним зробили б те саме. Так-от, єдине. Що я вирішив для себе і поки є моє перо, а воно єдина моя надія і опора – я буду стояти за культуру, що вже відійшла за горизонт, і яка ще трохи жевріє у нашій інтелігенції, аби не пропасти зовсім. Це моя місія постійна і не залежить  від виборчих кампаній!» Таке кредо поета! Хоча Микола Вінграновський не став парламентарем, проте йому була навіки уготована роль провісника долі Українського народу.

Ще хочеться подякувати від імені моїх однокласників - режисерів Ролану Сергієнку, другу і соратнику  Миколи, за повнометражний документальний фільм «Сповідь перед другом». Про хворобу Миколи ми з чоловіком знали від лікаря Миколиного професора – академіка Любомира Антоновича Пирога.

С. 255.

Справа в тому, що мій син Ярослав Рожковський – професор , доктор наук разом зі своїм побратимом також професором Ігорем Зіновійовичем Пладчуком є членами світового товариства лікарів – українців, а Любомир Антонович очолює це товариство, і хлопці запросили його в наші бессарабські краї. Для нас з чоловіком то була велика честь, бо це дуже відома в Україні і цілому світі людина не лише як медик, а багатьох талантів: фольклорист, журналіст. Він жив у нас чотири дні,  купався в морі, в солоному лимані Бурнас, який йому дуже сподобався своїми лікувальними властивостями. І щоб ви могли подумати? Любомир Антонович лікував саме Миколу, упізнавши його на наших шкільних фотографіях. Він, на жаль, сказав, що Микола невиліковно хворий.. ми з чоловіком дивувалися, як це лікар – академік, пристаркуватий чоловік знає напам’ять скільки українських віршів, а серед них – десятками Миколиних.

Любомир Антонович відвідав наш шкільний музей « Т. Г. Шевченко і духовне відродження України». Він зробив запис в книзі відгуків з побажанням, щоб цей куточок духовності України розрісся на всі південні  терени України і коли відвідав наш музей вдруге подарував дорогу, гарно оформлену книгу «Т. Г. Шевченко – художник» з власним підписом.

Про смерть свого щирого товариша і друга дитинства та юності я довідалася лише з телевізора. Зворушливо читала диктор Алла Мазур некролог, що 26 травня 2004 року о восьмій годині 35 хвилин  перестало битися неспокійне серце великого українського поета неперевершеного таланту. Невблаганна хвороба забрала його, Миколу Вінграновського, від нас. Україна сумує, бо втратила Митця з великої літери. Біль і сум переповнює наші серця, зимно на душі, що його немає. Потім я бачила в телевізорі багатотисячні проводи в останню дорогу. Чомусь мені запам’яталася  лише Ліна Костенко, його посестра, що не відходила від труни всі дні. На мітингу виступали Іван Драч, Борис Олійник, а від уряду, на жаль, не було нікого – не знайшли часу. Не було біля нього в останні хвилини і нас, однокласників. Я була безвиїзна, бо доглядала прикуту до ліжка майже 90-річну матір. Знаю, що їздила до Києва на похорон лише його сестра Геля з дочкою. А мій чоловік уже 10 років як відлетів журавлем у інший світ. Десь уже там і зустрілися, напевно. Але знай, Миколонько, ти для нас завжди живий, незабутній, бо ти гордість не лише нашого класу, школи,  України, але і всього світу. Сяяти світлом твоєї душі і жити тобі, наш славний однокласнику, земляче, для всіх поколінь.

Вибач, Миколонько, що ми з Володею так мало зробили для тебе. Адже не раз обіцяв приїхати до нас на море на відпочинок, сільський хліб, помідори, наше бессарабське вино, яке так фахово, особливо лікувальне «каберне» умів робити мій Володя, а ще ти мріяв наїстися бессарабської бринзи. Весь час обіцяв, телефонував ще з тієї квартири в Києві, де потім проживав син Михайла Стельмаха, нині покійний Ярослав Стельмах, теж талановитий український письменник, драматург, обіцяв, але не здійснив обіцяне. Так і хочеться запитувати Ганну Чубач, яку ти добре знав:

С. 256.

Коли ми були молоді,

Сухі дуби і ті цвіли!

Тепер не осінь, а зима,

А просто Лебедя нема.

Але найбільше мене вразили вірші в «Літературній  Україні» Михайла Сученка «Його слово».

Світлій пам’яті Миколи Вінграновського

Ось і усе, і уже немає

Чи не найкращого із нас…

Чого це сумно так у нас?

Нічого ж не змінилось… Час

Всім братися вже до роботи,

Бо ж хто його усі турботи

На себе візьме – про Вкраїну,

Як рідну матір, що дитину

Найменшу, що ось підросте

І його слово золоте

В життя утілить, його діло

Між нас поділить. Хай цвіте

Вогнем те слово непросте!

Бо його слово  його діло

Було і є для нас -  святе.

С. 257.

Або ще вірш Миколи Побеляна «Покинув зелен-май» пам’яті Миколи Вінграновського.

Без тебе так недобре на землі:

Іти тепер нема куди неначе,

А ти покинув і життя, і май,

Пішов додому…

С. 258.

Під цими рядками могли б підписатися кожний наш однокласник, первомаєць, богополець, кожен українець у світі, бо ти, наш Микола, був не лише великим Патріотом, поетом і взагалі фантастично – дивовижною людиною.

Пробач нам, Миколонько, вибач зі своєї Високості в потойбічному світі, хіба що. Можливо, коли були неуважні, не всі розуміли твою творчість  по своїй  «недалекості». Але ми з Майєю віддали школі та навчанню дітей української мови по піввіку. А українська мова була піснею твоєї душі і за це слово ти зробив собі безсмертя. Ти для нас завжди будеш зоріти, світити незгасною зорею, нашою гордістю.

Дуже жалкую, Миколонько, що ти не відвідав наш шкільний літературно – крає- знавчий музей «Т. Г. Шевченко і духовне відродження України». Але знай, що в музеї є цілий розділ, присвячений тобі і твоїй  творчості – «Планета поета, прозаїка, кінорежисера Миколи Вінграновського».

Так що ти назавжди прописався в нашому маленькому українському причорноморському селі, де майже всі учні знають і люблять тебе.

Всі свої 55 років у школі я збирала матеріали, що друкувалися про тебе, звичайно, починаючи з шкільних фотографій, які з гордістю всім демонструю, книги з дарчими підписами, вирізки з газет та журналів, особливо «Літературна Україна», «Чорноморські новини», «Українське слово», журнали «Дніпро», «вітчизна», «Голос України», «Дзвін», первомайська районна газета «Прибузький вісник та багато інших.

Багато наших однокласників були в музеї, це – Майя Жакова, Світлана та Адольф Грушанські та інші.

Довго я не могла сісти до столу, написати, Миколонько, про тебе свої згадки. Хоч мене не раз прохали про це наша поетеса Галина Лиса, наш з тобою однокласник з Первомайська Олекса Різниченко, що багато про тебе написав, наш земляк з Семенівки – трохи молодший за нас  Микола Палієнко, просили з районної газети, обласної «Чорноморські новини», «Літературної України», просила навіть дружина Миколи Олександра Іванівна, що має видати книгу – згадку про Миколу Вінграновського.

А оце неначе  спромоглася – Бог послав на розум. Нехай цей невеликий нарис – спогад буде тобі, Миколонько, малесенькою квіточкою – проліском, який ти приносив зі свого садка і любив дарувати нам, дівчатам, на твоїй могилі чи біля твого пам’ятника на Байковому кладовищі у Києві.

А ще я думаю, що найкращим пам’ятником тобі буде, що в нашій Базар’янській школі Татарбунарського району на Одещині учні тебе знають, люблять, вивчають. Кожного року на оглядах художньої самодіяльності «Таланти твої, Україно» мої учні читають твої вірші і стають лауреатами. Це: Водолазька Євгенія, Фролова Юлія, Подоляка Вікторія, Мунтяну Олексій, Димитрюк Андрій, Вергелес Клара, Добрянська Анастасія, Сторгунова  Анна. Під керівництвом  учительки української літератури, моєї учениці , Альвіни Василівни Волонтер, що підготувала МАН «Основні мотиви лірики Миколи Вінграновського», де є і мої спогади про мого однокласника Миколу.

А Альвіна Василівна Волонтер, як учитель української мови на базі музею проводить дуже цікаві уроки про творчість Миколи Вінграновського, навіть на районному семінарі завучів шкіл району та вчителів української мови.

А які ілюстрації до творів М. Вінграновського намалювали діти!

Ти не умер, поете – Патріоте, ні!

І не умреш ніколи.

Дитини голосок дзвінкий

Читає вірші

Вінграновського Миколи!

А.С. Ільницька ( Рожковська), учитель Базар’янської

СШ Татарбунарського району Одеської області, відмінник освіти України, методист, зав. музеєм «Т. Г. Шевченко та духовне відродження України».

С 259.