Первомайська міська централізована бібліотечна система

Усатюк Г. Діалоги з Вінграновським / Г. Усатюк / Подзвіння. – Одеса, Сімекс-прінт, 2013. С. 151-161.

Чую вранці по радіо голос Миколи. Це «Вінграновські читання» біля пам’ятника на Росі. «Вночі, середночі хтось тихо…»

Пригадую: 18 квітня 1997 року на бузькому пагорбі біля батькової хати…

- Гришо, я ніколи не вимучую вірші. Вони до мене приходять, як добрі друзі. (Усміх)…Цей вірш я почав писати в Нью-Йорку, коли працював у нашому представництві в ООН. Виступав після Рейгана. Він низького зросту. Служби поставили йому за трибуну підставку. А потім забули забрати… (Усміх) А там час не жде. Він зійшов з трибуни, я – на трибуну. І… відчуваю, що я справді високий порівняно з Рейганом. Зала не просто переді мною. Я промовляю для неї – дійсно, як для світу…

Цей момент так увійшов у мене, що я довго ще відчував у собі це осягнення. Але живу у Слові. От воно – це осягнення – й породило-зачало мені цей вірш. Я стояв у Слові й говорив з Часом. Пригадайте, Гришо:

Та я сказав: що хочеш, Часе,

Усе віддам тобі по край –

І юність, й молодість чашу,

Життя сьогоднішнє й вчорашнє,

Лиш Слова мого не чіпай!

С. 151

І вийшло так, ніби я закохався у Слові, й тому Час мав обійти мене. Е, ні! Зовсім, ні! Не це я мусив сказати часові. Я мусив пояснити йому, що Слово ( не лише моє), а наше ще не жило по-справжньому.

Воно ще не служило своєму роду-народу, що воно ще не сформувало націю, не збудувало державу. Ось чому Час мав:

Не чіпай його, малого,

Не бий його і не пали,

Бо перед ним іще дорога,

Бо перед ним багато й много,

І ми із ним ще не жили!

Оце я написав там, у Західній півкулі, на іншому континенті.

Я вже закінчував службу в ООН і готувався до повернення додому. О, знаєте, наскільки це тривожна і приємна подія…

А у моїй пам’яті, моїй свідомості жили, гранувалися-шліфувалися рядки, думки оцього вірша…

Я перебиваю-зупиняю плин його думки, бо набігло питання-висновок, і я мушу озвучити його:

-Миколо Степановичу, Ви сказали «гранувалися-шліфувалися…» А чи не тому й прізвище Ваше Він-грановський? Чи це не Боже провидіння на Вашім роду?...

-Та ні, Гришо, я так глибоко не заглядаю у родове коріння. Може, мої предки гранили щось інше й не мали на мене, такого далекого нащадка, надію.

… Та я проводжу. Повернувшись до Києва, я, в першу чергу, поринув у рідну стихію. А рідний Богопіль аж заболів мені. Тому я швиденько дзвоню своїм рідним Алічкові й Гелі: «Я їду до вас!» О! Це було настільки радісно й хвилююче! Я ніби повертався у своє дитинство. У мені перебігали спогади про наш вишневий садок навесні й у літі, коли ми всі гуртом рвали вишні, бо мама мала їх вести у Мурманськ, до Вєні. Продавала там їх дорого й приїздила додому з гостинцями. А ми так їх чекали! Бачили її й ті гостинці: штани, сорочечки, черевики, навіть книжечки у своїх дитячих снах. Що лише не наснилося тут на високім березі Бугу!..

Все воно переходило, повторювалося у моїй душі так реально, відчутно, болісно.

Я побував там (Ви знаєте, із владою я не спілкувався) серед своїх сусідів, однокласників, з простим людом на вулиці, на базарі, на березі, у любій моєму серцю Ясенушці. Там відчуваєш подих не століть, а епох. З її скелястої сивої вершини видні широкі степи. А вітерець, як подих часу, навіває роздуми й ніби шепоче: сідай, пиши…

Я відчув, побачив, почув: люд поділений надвоє. Офіційний –промосковський. Неофіційний – рідний, мій, у якому вкорінене наше, моє Слово. Це воно тримає його на цьому світі. Це воно не дає йому зникнути –згинути. Це воно живе й живить його надію, не втратило, не згубило її. Хоч є, правда, навіть серед  моїх однокласників такі, що «лягли на дно». Не знаю чи й спливуть. (Усміх). Кажу вам, бо відчуваю це. Слово вирветься з цих лабет, скине окови, розкривається, й ви будете свідком того, як це позначиться на людях, в першу чергу, свідомих, талановитих; як воно покличе таланти до життя. Бо Слово – це і є та живинка, що тримає люд наш, як і кожен, на землі. Без нього він (народ) розсипається, перетворюється у прах.

Отакий збагачений повернувся я до рідного берега у столицю й сів за робочий стіл:

Ще все нам з ним – передсвітання:

І перші сльози перших снів,

І перший сніг з усіх снігів,

І перший берег з берегів,

Й любов ота, що є остання!

С. 153

Образи напливали на кінчик пера й увічнювалися на пері. Я вів розмову з Часом. Перечитував, й усміх не сходив з моїх уст: який він жорсткий і неспинний:

Я знаю, ти в своєму плині

Нікому списку не даєш,

Ані державні, ні дитині,

Ні сивині, ані дружині! –

Безсмертно сієш, смертно жнеш.

Внутрішнім зором я вдивляюся у його очі й бачу, що він прочитує й ствердно киває у відповідь. А тому я продовжував впевнено:

Із невблаганними очима

Ти йдеш крізь вічність і крізь мить,

І темінь в тебе за плечима

Й поперед тебе тьма-темнина,

Й тобі нічого не болить.

Чи солодко, а чи солоно

Тобі дарма – нема чи є…

А тут – і трепетно й шовково! –

А тут животворяще Слово

Мого народу і моє!

Я починаю нарощувати темп, бо відчуваю, як він нетерпеливиться (а стоїть у мене за плечима!), швиденько пишу – промовляю:

Це слово людської надії,

Це слово крізь хрести і прах,

Крізь пил віків, усе в сльозах,

Пробилось, вижило, зоріє,

Горить у мене на устах!..

Я, непомітно для себе, із душевної розмови перейшов на фізичну й не помітив, що останні рядки швидко й вже аж надто гаряче промовив до НЬОГО…

Після них я ніби повернувся в кімнату й відчув, як мені гаряче, як шалено стукотить моє серце… так захотілося віддихатись, спочити…

-Але ж Ви й розворушили, розігріли нас сьогодні, Миколо Степановичу. Ви відчували, як зала жила Вашими почуттями; вслухалася, втискувалася в крісла, вгиналась, а то вибухала оплесками.

Це та сама зала, що слухала тридцятирічного Миколку на сцені дитячого театру… Можливо, ще й дехто з присутніх той же.

-Лише час не той. Пригадайте на фуршеті: які поважні спічі, жести, тости, побажання. До речі, а чому це Ви, Гришо, сиділи між шоферами?

-Після урочистої частини я пішов по машину, а тому сів поруч, виходить, водіїв. Генерали ж сіли поруч з Вами.

-Ви гарно тоді сказали на завершення фуршету: аби це товариство прониклося духом нинішнього свята, то й Україна пішла б вперед широким кроком. Дуже гарно і правильно! Бачимо ж, що вони лише робили вигляд український, самі ж промосковські були і є. Як і наша міська влада: зі сцена українською, а за межами – російською.

А йде вже шостий рік Незалежній Україні.

…Вночі, середночі хтось тихо

До мого Слова підійшов

І став дивитися і дихать,

І я відчув: так диха лихо.

Так ходить лихо. – Час прийшов…

І… забрав з собою. Нашого Поета. Залишив нам його Слово. Тепер воно з нами у дитячому садочку, на заняттях у школах (не в усіх), на уроках для дітей. Між уроками, між собою вчителі, а за ними й учні користуються «общепонятним». НЕ згадую вже про владу і владців…

Містом ходять євангелісти й проголошують, що світом править диявол. Запитую їх: а де він сидить?

С.155