Первомайська міська централізована бібліотечна система

Усатюк Григорій Десятиліття Вінграновського (Фрагменти спогадів) Г. Усатюк // Маршал Вінграновський. Книга про поета (спогади, есеї, листи, інтерв’ю) / передм., упорядкув. П. Вольвача. – К.: Ярославів Вал, 2011. – С. 416-418.

…Нам було так щасливо дивитись і слухати, слухати… у цьому класі разом із Леонідою Андріївною (його класною керівничкою), Павлом Петровичем Гордієнком (його завучем), Сергієм Борисовичем Грущанським (директором школи), іншими учителями, Миколиними однокласниками – Женею і Галею Гаврищуками, Вірою Степановою, Валею Добровольською і ще десятком однокласників, Олексою  Різниченком, Ларисою Лисогурською – місцевими літераторами… А він говорив, говорив, говорив, читав свою «Сеньйориту…», «Останню сповідь…»  І ще, ще…

А було це менш як за рік до його 60-річчя.

23 грудня 1995 року. І місто, і Богопіль, сімнадцята школа були у льодяній облозі. Сонце вже перейшло річну межу й почало набирати висоту. Вже почався новий сонячний рік. Скресала крига… А в мені звучить його голос сьомого листопада, коли він відповідав на моє телефонне вітання з 59-ю роковиною: «… я такий щасливий… у мене ціла купа телеграм від земляків: від учнів, моїх однокласників, вчителів і, навіть, від міської влади…я обов’язково приїду…»

…Як Євген  Марчук врятував мене від ув’язнення 1973 року, відправивши на будівництво БАМу. Походив і поїздив по тайзі, був у Зеленому Клину , «де український дух, де рідним пахне…» Сім років їздив!... Минуло сорок років, як ми закінчили школу… За цей час я написав сорок книжок…

А Володя Маняк – теж однокласник – додає: «Успіхом моїм на фестивалі читців стали слова нашого земляка Миколи Вінграновського:

Зникають очі слів. Зникають слів повіки.

Та є слова, що рвуть байдужий рот.

Це наше слово. Жить йому повіки.

Народ всевічний. Слово – наш народ.

І став лауреатом!»

 …І ось він на сцені міського театру. І знову говорить, говорить .. і читає…18 квітня 1997 року. Гарний теплий сонячний день…

…Ні! Цей  народ із крові і землі

Я не віддам нікому і нізащо!

Він мій. Він я, він – світ в моїм чолі,

Тому життя моє і ймення не пропащі…

…Живу – назад. Я – Наливайко. Все.

Ми починаєм битву за Вкраїну.

Наш чорний вус у чорний гнів тече,

І юний меч наш розгинає спину…

…Забудьмо все у цю священну мить.

Забудьмо наші розбрати і чвари.

Я вас веду – і воля нам горить,

Вона горить нам вічно, як Стожари…

Його голос – сердечний, теплий і щирий – входив у душі, розігрівав їх, єднав земляків, що слухали тут його, вперше… Голос линув тепло і переконливо… повнив залу… І коли йому стало тісно, розтопив склепіння і стіни, вийшов на вулицю й площу…І линув, линув … у своєму рідному просторі. Торкався берегів і вод річок, здіймався у небесну голубінь.

…Ми стояли, повернуті обличчям до міста, на вулиці біля будинку, де зростав Миколка. Перед нами велично розгорталася панорама: місто, Буг, Забужжя, небесне безмежжя… За хатою мріли залишки вишневого садка, перед хатою – стара двостовбурова груша.

• Цю грушу Алічок нащепив, мій менший брат, коли вже сам господарював тут.

…Шумить – гомонить у долині предковічний Буг (Бог), несучи свої води до моря.

«Гришо, я приїду  на Богопіль, як зацвітуть вишні. Ми тоді вашим «козачком» (так ми  називали «Запорожця») поїдемо по степу, відвідаємо Ясенушку»,-пише він 1998-го квітня.

Вересень 2002 року. Третя субота місяця  - День міста. Миколу Вінграновського запросила міська влада на свято. Зранку - у школу. Вона усміхається всім, хто йде до неї, своїми щасливими вікнами, і від цього радість не полишає весь день.

На сцені, за столом Микола Степанович. У залі людно, душно і радісно.

• Наливайко – це я! Три роки я не виходив з хати, доки не написав цей роман.

На обличчі не втома від писання, а щасливий усміх, що проникає у душу кожного, хто слухає цю розповідь.

…Об одинадцятій годині на міській площі велелюддя – свято. Міський голова оголошує рішення міськради: «…Миколу Степановича почесним громадянином міста…»

Наступного дня їдемо на могилку брата Аліка. Після відвідин відвозимо його дружину, Ліду, додому на вулицю Ковпака,33. На зворотному шляху Микола Степанович похмуро: «Почесний громадянин міста поганих доріг»…

…Він ще обіцяв приїхати восени 2003, у вересні. І знов хотів побувати у степу, в Ясенушці, на Мигіївських порогах, у Куріпчиному, у Дубовому гаю… Хвороба прогресувала. Він ніколи не розповідав про неї.

…У лютому 2004-го ще раз нагадав про своє зачарування квітучими вишнями й бажання приїхати на Богопіль.

А вишні цвіли.. цвіли пізніше звичайного і так бурхливо, ніби піджидали його, свого улюбленця. Чекали і ми його, бо кожна зустріч - це нові відкриття, подих натхнення, стикання з високим і відверто – втаємниченим, куди лише йому вдавалось зазирнути.

Та ось… голос диктора повідомляє «Сьогодні (26.05.04) об одинадцятій годині двадцять хвилин зупинилося серце Поета…»

Нотую:

Ця звістка спинилась край поля.

В садочку вишневім в кінці Богополя.

Почув оцю вісточку Степ

І на часину – затерп,

Спинилися Буг із Синюхою,

Стоять і тихесенько слухають,

Спинилась на хвилю планета –

Слухає: не стукає серце ПОЕТА…

Він перейшов на орбіти вінків у руках його друзів, а потім на вищу вколоземну орбіту…Друзі стали друкувати спогади  у різних виданнях, зігріваючи цей прощальний його відліт…

С. 418