Первомайська міська централізована бібліотечна система

Кіт Д. Багатогранний талант / Д. Кіт // Маршал Вінграновський. Книга про поета (спогади, есеї, листи, інтерв’ю) / передм., упорядкув. П. Вольвача. – К.: Ярославів Вал, 2011. – С. 402-408.

Дитинство

Микола був другою дитиною в родині Степана й Зінаїди Віграновських. А всього дітей у них було четверо.

Народився 7 листопада 1936 р. в місті Первомайську на Миколаївщині, куди батьки у час розкуркулення переїхали з села Кумарі.

Коли розпочалася війна з фашистами, Степан і Зінаїда вирішили повернутися в рідне село. Жили вони там, де зараз вулиця Степова. Тоді це була околиця, весь простір між сучасними вулицями Молодіжною і Степовою займав пустир. А на горі, в районі сучасного току, було глинище.

Поруч з Вінграновськими жив шанований у селі дід Рятушняк. Це був чоловік розумний, компанійський, дотепний. Дуже любив його юний Миколка. У діда хлопчик завжди знаходив добру пораду, захист і підтримку. Тому згодом в оповіданнях і повістях Миколи Вінграновського так часто зустрічається колоритний образ діда Рятушняка.

У Кумарях Миколка пережив роки німецько-румунської окупації. Нелегкі то були часи. Кумарівська початкова школа тоді працювала нерегулярно. Тут і розпочав хлопець своє навчання.

Ще з дитинства Микола відзначався допитливістю та веселою вдачею. До війни батько купив йому велосипед. У селі це була дивина. Однолітки заздрили Миколі. Але він залюбки давав хлопцям покататися. А коли їхав сам, голосно проказував: «Повертаю праворуч – їду на Одесу», «Повертаю ліворуч – їду в Первомайськ», «Їду на північ – там Київ». « І як то він усе знає?», - дивувалися хлопчаки.

І ще мав Микола надзвичайний хист помічати те, що інші не завжди помічають, відчувати неповторну красу природи, доброту людську. Ровесники Вінграновського згадують, що Микола, пасучи череду, завжди був душею компанії юних пастухів: таку історію цікаву розкаже, що аж роти пороззявляють. І до хитрощів був удатний. «Ви, - каже до хлопців, - за мене корови попасіть, а я вам за це увечері ще цікавішу історію розкажу…» Та й ходить замріяний по степу, щось бурмочучи собі під ніс. Либонь, оту обіцянку історію вигадує…

Закінчилася війна. Повернувся батько з фронту. Справи сімейні пішли на краще. Микола вчився добре, дуже любив читати.

Згодом сім’я Вінграновських знову переїхала до Первомайська. Жили на околиці міста, на Богополі. Тут Микола успішно закінчив середню школу №17.

Юність. Рік з Довженком

Миколі Вінграновському йшов 19-й. Дуже хотілося стати артистом. Хлопець твердо вирішив вступити до театрального інституту. А був той інститут у Києві.

Згодом письменник згадуватиме:

«Дорога від нашої хати до Київського театрального інституту пролягає між скіфськими Могилами по старому Чумацькому шляху з Криму на Чернігів. З новим коричневим магазинним чемоданом я вийшов на ту дорогу, на її сухий світанковий асфальт…

У Києві стало страшнувато: на вулицях людей було більше, ніж недільними днями на базарі в Умані і навіть у Саврані…

Під кінець складання екзаменів моє економічне становище впало нижче рівня слаборозвинутих країн. Гроші на дорогу додому недоторкано лежали в кишені й обпалювали мою душу.

…У дворі чорніла колонка з водою. Вранці я напивався води на цілий день – і бігом до інституту. Від щоденного пиття з колонки хлорованої води мої кістки і тіло пропахли хлоркою так, що на мене боялися сідати мухи.

Та перед останнім екзаменом я був порятований: у прибиральниці нарвав на руці палець, і мити підлогу в гуртожитку взявся я. За це одержував «гонорар»: кавун, оселедець, а хліба – скільки з’їси.

Одне слово, на останній екзамен я прийшов у бойовій готовності.

Складали ми етюди… Мені треба було зіграти глядача, який дивиться в кінотеатрі фільм Чарлі Чапліна… Чаплін смішний, то мені, глядачеві, належало сміятися. Та по очах членів приймальної комісії я побачив, що цей етюд давали вже не одному абітурієнтові. Роздумувати було ніколи, я сів на стілець, покліпав очима перед уявним кіноекраном і заснув. З кожною хвилиною сон мого персонажа міцнів, в уявному залі знімалась буря, на неї я, не розплющуючи очей, намагався відповідно реагувати і разом з тим дивився і далі свій сон натомленої людини. Отже, поставили мені п’ятірку…»

Так у 1955 р. Микола Вінграновський став студентом акторського факультету Київського театрального інституту. Десь із середини вересня йому запропонували, крім занять з акторської майстерності, відвідувати заняття ще й з режисури. Надалі він став навчатися і там, і там. Почалися усілякі режисерські розробки, аналізи п’єс, креслення мізансцен – хлопець накинувся на цю роботу, як вогонь на солому…

А невдовзі в кабінеті редактора відбулася перша зустріч молодого Вінграновського з великим Довженком. Олександр Петрович м’яким, уважним поглядом розглядав юного студента. Щоб зняти напруження у зніяковілого хлопця, Довженко розпитував, звідки він, хто його батьки, скільки в сім’ї дітей, як називається їхня річка… Вінграновський згадує:

«Довженко запитав, що я читав на екзаменах. Я читав «Гонта в Умані – трагічний розділ з поеми Шевченка «Гайдамаки». Він попросив прочитати. Я прочитав. І коли закінчив читати, Довженко раптом рвучко встав… беззаперечним, владним голосом сказав, що забирає мене з собою в Москву, в кіноінститут».

Спостережливий митець одразу ж помітив, що бідний студент відклеєні підметки своїх черевиків пришив мідною дротиною. Наступного дня, під час другої зустрічі з Миколою, він дав юнакові гроші на нове взуття. Згодом, уже в Москві, Довженко не випускав з поля зору свого студента-улюбленця. Передусім примушував наполегливо працювати над собою, багато й системно читати, цікавився його першими поетичними спробами, підтримував матеріально. Не випадково ж геніальний митець обрав Миколу на роль Івана Орлюка в «Повісті полум’яних літ», а про Орлюка Олександр Петрович говорив, що це він сам, Довженко.

І вже по смерті великого майстра його дружина, режисер Юлія Солнцева в 1960 р. зняла фільм «Повість полум’яних літ». У ньому студент Вінграновський грав роль Івана Орлюка. І як грав! Стояв неймовірно красивий велетень з автоматом, у касці та плащ-палатці і на тлі Бранденбурзьких воріт мовби приймав парад переможців, виголошуючи знаменитий монолог.

Сам Вінграновський про роки навчання у майстра згадує з великою шанобою і вдячністю. Після закінчення інституту Микола Степанович працював на Київській кіностудії ім. О. Довженка як кіносценарист, режисер, актор. Але не забуваймо, що свій творчий шлях він розпочинав усе-таки з поезії.

Майстер поетичного слова

Перші вірші Вінграновського з’явилися друком 1957 року. А перша збірка – «Атомні прелюди» - вийшла у 1962-му. Своїми творчими пошуками у змісті й формі поетичної творчості він вписується в поезію шістдесятників, виявляє свій індивідуальний стиль, властиве тільки йому бачення світу.

Вінграновський тяжіє до фольклорно-філософської образності.

Його неологізми взяті не з кібернетики, як це не зрідка траплялося в Івана Драча, не з політичної лексики, як у Бориса Олійника, а творяться на матеріалі розмовної стихії. Почуття виражаються стрімко і з великою художньою переконливістю. Крізь складні асоціації, метафоричні ряди й алегорії постійно бринить думка про необхідність повернення людини до природи, до пракоренів народного життя. Він утверджує віру в перемогу добра й справедливості, в торжество людського розуму.

Наступна збірка Вінграновського «Сто поезій» (1967) вийшла через п’ять років після першої. Дистанція виявилася чимала. В «Атомних прелюдах» розкошувала стихія юнацької піднесеності, нетерпеливості, панував тон героїчно-драматичний. У наступній збірці на місце емоційної загиностості приходить розважливість, масштабність притишується зосередженістю. Одне слово, вже вгадується початок внутрішнього руху від душевної «романтики» до «реалізму».

Виразним свідченням дальшого духовного й творчого самоствердження Вінграновського стала збірка «На срібнім березі» (1978).

З’являється нова якість душевного життя. Автор проходить немовби еволюцію від «глобальності» до «інтимності». Є тут і колишній темперамент, і романтика, і пафос. Тільки тепер вони не концентруються в ударні лейтмотиви, а немовби розчиняються в матерії повсякденного буття, надаючи їй «просторе» і бентежне звучання.

Дивовижна невеличка книжечка – поетична збірка Миколи Степановича «Губами теплими і оком золотим» (1984), у ній на кожній маленькій «діляночці» буття стільки й предметної реальності, і химерії, і казки, і доброї витівки, і гумору, і затамованої жури; найбуденніші будні людини і квартири природи постають як велична містерія…

А далі були нові поетичні збірки: «Цю жінку я люблю», «З обійнятих тобою днів», а також низка книжок для дітей…

Притаманний Вінграновському поетичний максималізм виявляється у віршах, сповнених гострого відчуття болючого руху історії крізь власну  душу та душу народу.

Головне в природі неповторної поетичної індивідуальності Миколи Вінграновського – це стихія, ніколи не вгадаєш наперед, про що автор говоритиме наступної миті. В одній з поезії він сам визначає свій творчий акт як «звулканення душі».

Поет – і в прозі, і в кінодраматургії

Його слово не повідомляє, не описує і не змальовує, а творить неповторну мить переживання світу.

Писати прозу Вінграновський почав майже одночасно з поезією. Кращі оповідання й повісті – це ті, де відтворено світ дитинства або сферу співжиття людини і природи. Причому в зображенні «персонажів» з фауни автор показав не лише художником, а й спостережливим натуралістом.

Наші екологічні негаразди, любов до природи, увага до того покоління, що змушене жити в отруєних радіацією районах, у загазованих містах, і викликали до життя повісті й оповідання «Сіроманець», «Первінка», «У глибині дощів», «Гусенятко», «Ластівка біля вікна» та ряд інших, за які письменник у 1984 р. був удостоєний Шевченківської премії.

Дитячі твори Вінграновського – це особливе ставлення до життя. Відчувши себе дідусем, митець з великою радістю пише поезію й прозу для дітей і про дітей. І в цих творах він, може, найбільше є собою. Б о сягає свободи самовираження, яка є тільки в дитинстві і яку згодом люди здебільшого втрачають. Але - не всі. Серед них – і Микола Вінграновський.

Майже 50 книжок Вінграновського видано різними мовами світу.

Останнім часом Микола Степанович зосередив свої зусилля на створенні документальних фільмів «Чотирнадцять столиць України» - екранізацію своїх коротких нарисів, виданих під однойменною назвою 1996 р. в Одеському видавництві «Маяк». Ці нариси переконливо доводять, що процес державотворення, хоч і з перервами, але тривав в Україні від часів Київської Русі до сьогодні.

Микола Вінграновський – режисер-постановник цілого ряду художніх та документальних фільмів. Найвідоміші з них – «Ескадра повертає на захід», «Берег надії», «Дума про Британку», «Климко», «Тихі береги», «Довженко. Щоденник 1941 -1945 рр.», «Галич – столиця Данила Галицького», «Чигирин - столиця гетьмана Богдана Хмельницького», «Батурин – столиця гетьмана Івана Мазепи».

А ще Вінграновському пощастило побачити світу. Він був учасником Генеральної Асамблеї ООН у Нью–Йорку, відвідав США й Канаду, Німеччину, Португалію та інші країни. Миколу Степановича обрано першим президентом українського відділення ПЕН-клубу, членом оновленого Комітету з Державної премії України ім. Т. Шевченка.

Як в поезії, так і в прозі, залишаючись самим собою, він виявляє нові риси свого великого таланту, змінюється і в раз у раз вибухає відкриттями. Свого часу таким «вибухом» став його історичний роман «Северин Наливайко», вперше опублікований у журналі «Вітчизна» 1992 р. й удостоєний премії Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів ( США ).

Легендарний гетьман, випускник Острозької академії, богослов, який у 1594 р. підняв повстання проти могутньої на той час держави Речі Посполитої і два роки зі своїми побратимами протистояв незчисленній військовій потузі, Северин Наливайко – улюблений історичний герой Вінграновського. Протягом багатьох років постать Наливайка і його доба збуджували творчу уяву письменника. І не випадково. Адже і в той час ішлося про важливий етап консолідації української нації, про формування національної самосвідомості, про утвердження або втрату історичного буття України. Назрівала ситуація вибору народом історичної долі.

Що могло бути ближчим письменникові-патріоту Миколі Вінграновському? Хіба це не сучасні питання? Не вічне і святе у свідомості й душі українця?

Наслідком семирічної праці митця став дивовижний твір, аналогію якому важко знайти в нашій історичній романістиці. Бо в якому ще історичному романі про найдраматичніші моменти національної історії стільки кумедного, грайливого? Але водночас за цим розмаїттям творчої уяви – точний знімок історичної пори і бентежна картина української долі.

Такого неймовірно легкого до читання історичного роману, написаного на «вільному диханні», не скутого ніякими ідеологічними забобонами і водночас дуже серйозного, ми ще не мали.

Мимоволі задумуюсь, у чому ж секрет таких творів? Гадаю, передусім – тривала напружена праця, невтомні пошуки історично-джерельного матеріалу, навіть скрупульозне вишукування потрібного етнографічного терміну, в чому дуже допомагали Миколі Степановичу члени його сім’ї.

Мені пощастило бути добре поінформованим у тому, як саме писалися ці твори, тому переконаний, що є ще одна грань секрету творчості нашого земляка: Вінграновському таланить на добрих і відданих людей, спілкування з якими створює для нього благодатну ауру творчості. А ще великим джерелом його натхнення є ніколи не перерваний пуповинний зв’язок зрідним краєм – Первомайщиною.

Одного разу, перебуваючи у Кумарях, Вінграновський попросив двоюрідного брата Броніслава Кулачинського купити для нього коня, упряж і віз. Згодо з Києва поштою переказав гроші. Родичі виконали бажання Миколи. То були незабутні часи для натхнення, занурення в світ природи, коли письменник на возику неквапом роз’їжджав степовими дорогами від Кумарів до Кам’яної Балки і далі аж над Бугом. Або коли отак їздив до двоюрідної сестри Ліди в Кримку. Любив зупинитися в безмежжі південного степу, біля козацьких могил. Літня ніч, ясні зорі, мерехтливе багаття були тоді супутниками цього оригінального спостережливого чоловіка.

Незабутні враження під час таких гужових мандрівок по рідній землі лягли в основу нового великого прозового твору – «Манюня» (так лагідно називав Микола Степанович свою чотириногу супутницю – конячку).