Первомайська міська централізована бібліотечна система

Різників О. Наш Микола. Уривки зі спогадів / О. Різників // Маршал Вінграновський. Книга про поета (спогади, есеї, листи, інтерв’ю) / передм., упорядкув. П. Вольвача. – К.: Ярославів Вал, 2011. – С. 173-182.

Ось запис 1952 року: ми з Миколою ідемо з літстудії біля греблі.

Микола сідає до когось на човен і річкою Південний Буг поплив додому, бо він живе далеко вище греблі, аж під Поронівкою.

Ось запис, як ми з Миколою грали у п’єсі «Зимняя скука»

М. Некрасова. Цей самодіяльний театр був у нас на Богополі, виконував русифікаторську політику. Але Микола вирвався з того мороку, він писав своєю мовою! Читав зі сцени Шевченка…

Пригадую, як перед поїздкою на вступні іспити до Києва Микола у Будинку культури прочитав «Гонта в Умані»… О, це було щось… Не тільки я, а й інші слухачі щулились, здригалися від могутніх розкотів Миколиного голосу:

-Діти мої! Діти мої!

Чом ви не великі?

Чом ляха не ріжете?

-Будем різать, тату!!!!

Пізніше я чув таке виконання від Вол. Висоцького – із самої глибини душі, вся гамма почуттів виливається на слухача!

С. 173

…Микола навчався у Богопільській школі № 17, де вчилися й Андрій Антонюк, і Станіслав Павловський, і Віталій Колодій, де навчався по кілька днів щовесни (1949-1954 рр.) і я, коли весняна повідь зривала дерев’яного моста через Синюху, бо моя школа №12 була за Синюхою. Правда, відвідував я не той клас, що Микола, бо він учився на рік пізніше.

А стрілися ми у літстудії, яку при районній газеті організував Василь Годований, санітарний лікар і поет, який, по суті, дав нам усім путівку у життя, бо вперше привів на радіо, і ми прозвучали на весь район, бо вперше надрукував нас у «Прибузькому комунарі» (мене, наприклад, 4 травня 1952 року). До Миколи він ставився дещо упереджено, думаючи, що той списує у когось вірші. Це зайве свідчення талановитості юного Миколи. Справді, як можна було за тиждень списати віршами (своїми!!) цілий учнівський зошит!? І це систематично. Тому Микола якось над ним пожартував: каже, давай перевіримо, як він знає літературу; я прочитаю вірша Сосюри – чи узнає він, чий це вірш?

Треба було бачити, занепокоєння, якусь зосереджену відстороненість Василя Полір’яновича, коли він прослухав того чудового ліричного вірша, застукав пальцями по столу… Потім сказав свою знамениту фразу:

-А тепер, товариші початківців, вийдемо на свіже повітря …

А через тиждень на черговому засідання літстудії ми дивились на його сердитість і одночасно радість (бо  ж таки виявив!!), коли він урочисто оголосив, що вірш, прочитаний Миколою, є у такій-то збірці Володимира Сосюри! Чимало труду доклали ми, щоб заспокоїти чудового, зрештою, наставника нашого, за цей жарт. Ми над ним підкепковували за його зливи віршів про рідну партію, про розквіт життя, про швидке насування комунізму, хоча й самі прописували таке. Микола, правда, робив  це найменше. Мені й досі здається, що Василь Годований просто передчував, що це росте майбутній поетичний геній, і тому трохи заздрив легкості Миколиного пера! Згодом В. Годований надрукував цілу повість в одеському журналі «Горизонт» (до 1954 року Первомайськ був у складі Одеської області). Та членом Спілки письменників він так і не став. Зате кілька його вихованців таки стали – і М. Вінграновський, і В. Колодій, і С. Павловський, і А. Ярмульський, а уже аж у 1990 році і я, коли мої судимості за «антісовєсткую дєятєльность» зі «злочину» перетворилися на заслугу.

С. 174

Коли Микола приїздив з Києва додому, він завжди йшов попри мою хату. Зазирав, доповідав, що приїхав, що стільки-то днів буде у батьків. Я дивувався, як він чемно розмовляв з моєю мамою, цілував їй руку, до чого вона, проста селянка, не звикла. Як він умів говорити компліменти моїй сестрі Валентині (на десять літ молодшої за нас). З нею вони обговорювали учителів, бо Валя навчалася у тій самій школі, що й Микола. Обов’язково Микола передавав вітання Василеві Петровичу Вацюку, вчителеві української мови, якого ми всі любили, який умів пробуджувати любов до України у своїх учнях.

Пригадую, одного разу я пішов проводити Миколу додому. Дорога до нього далеченька (тоді ж автобус не ходив!), і Микола розповів, як його напередодні запросили на партійні збори письменників Києва (його, не члена партії!!), як там критикували, як він прочитав вірша «Ні! Цей народ із крові і землі / Я не віддам нікому і нізащо! / Він мій! Він я! Він – світ в моїм чолі, / Тому життя його  і ймення не пропащі!» Коли він читав оті знамениті нині слова: «Не вам з оскіпленими душами в забралах / Його звеличувать в фальшивих голосах!» чи «Я не слуга його, я син його на чатах, / Я – син зорі його, що з Кобзаря росте» - у мене по спині пробігла дрож. Або оті рядки: «Я – формаліст? Я наплював на зміст?/ Відповідаю вам не фігурально: /

- Якщо народ мій числиться формально, / Тоді я дійсно – дійсний формаліст!» Або оте далі: «Жаль одного, що в леті до краси / Народу ніколи і плюнуть вам у очі»…

- Ти це їм читав?? – допитувався я недовірливо.

Микола добре знав про мою судимість, тому відповідав:

- Я коли закінчив, стояла абсолютна тиша, чути було, як муха пролітає, і я подумав, що зараз з-за лаштунків вийдуть люди в цивільному і заберуть мене туди, де ти був. Десять-двадцять секунд мовчанка, тридцять… І раптом чую позад мене оплески – це у президії зааплодував Андрій Малишко. І тоді полегшено стала аплодувати вся зала!

Я не дуже повірив Миколі, але другого дня приходить «Літературна Україна», і там читаю слова з виступу Малишка: « Ви, Миколо Степановичу, кажете, що ви син народу, а не слуга. А я пишаюся, що я є слугою народу. Сином він сам має назвати…»

Я одразу ж подався до Миколи показати цю газету, бо батьки його не переплачували її. Та й перепросив  за невіру свою! А це був дуже точний (певен, що прорахований поетом!!) попереджувальний удар Миколи в саме дихало тим, які вже звикли брехати людям. Краще наведу слова самого Миколи з вірша «Пророк. З О. Пушкіна». Пригадуєте, поет упав перед Серафимом шестикрилим і благає його:

С. 175

…Брехав я людям,

Тож покарай тепер мене!

Убий мене. Мій дух дме далі:

Гадючий дух гадючих сил.

На почесті і на скрижалі

Сумління серця покосив.

Спали мене! У серці голо!

Я жив, як бубон, день у день,

І чорним, не своїм глаголом

Я спопеляв серця людей…

Я цитую по пам’яті, бо усі ті вірші Миколи знаю напам’ять ще з тих часів - я завжди брав у нього або рукопис, написаний ним, або сам під його диктовку записував. І вони якось так легко лягали на душу…

Тож, думаю, цей вірш, прочитаний просто у вічі тим, про кого там і йшлося, і освячений їхніми ж оплесками, став надалі індульгенцією для Миколи на довгі роки. Вони знали силу його таланту, а тут зрозуміли, що пальці до рота йому класти не можна! Він сильна і мудра людина!

Тому, коли я почув по радіо, що помер Андрій Малишко і що його цього дня будуть ховати, і що нині відбувається прощання, я миттєво вирішив з Одеси полетіти літаком до Києва, щоби встигнути попрощатися з улюбленим поетом. Все склалося якнайкраще – літак відлітав о 9 ранку, я встиг на нього, таксист довіз мене до Жовтневого палацу…

Але тут сталася заминка: кілометрова черга стояла по той бік вулиці, а міліція не пускала нікого туди. Тут би мій благородний порив і закінчився, але я бачу раптом – іде Олесь Гончар, і з ним чоловік п’ять солідних і владних … Я набрався хоробрості, підходжу до нього, представляюсь, що прилетів з Одеси, а тут не пускають. Олесь Терентійович сказав просто:

- Приєднуйтесь до нас. Я теж щойно прилетів з Москви і оце йду.

Дорогою він запитав мене про Одесу, про наших літераторів. Увійшли до середини. Тут я вже побачив знайомих. Підходить Микола Вінграновський:

-Я був щойно у почесній варті. На тобі пов’язку і йди постоїш.

-Я ??!

С. 176

-Ну а чого б ні? Ти ж представник Одеси. І теж поет. Сміливіше!

-пов’язав на рукав мені траурну пов’язку і підштовхнув мене до труни поета.

Поруч стали Олесь Гончар, Микола Холодний, ще хтось. Я стояв струнко, впиваючись урочистим співом великого хору, вдумуючись у це незбагненне таїнство свого переміщення з Одеси у центр всеукраїнського трауру-прощання з великим поетом. Така музика, такі люди, така велич вінків…

Ми ще раз стали у почесну варту – цього разу уже з Миколою Вінграновським.

Виносили вінки, їхали до цвинтаря… Слухали промови, прощалися… Це був, за словами Вінграновського, один з тих поетів, за спинами яких молоді відчували захисток.

Якогось дня ми сиділи у Миколиному садку, чаркувались, коли раптом чуємо гуркіт мотоцикла – і заходить до двору чудовий поет Валерій Юр’єв! Він дізнався, що Микола буде у Богополі, і гнав мотоцикла аж із Кіровограда, щоб побачити Вінграновського! Так любили Миколу.

Пригадую, як одного разу під час літніх канікул я їхав з Одеси додому в Первомайськ. Зі мною напросилося ще троє знайомих (Анатолій Качан, Євген Молчанов і одна студентка), аби провідати Миколу, бо знали, що він зараз удома відпочиває. Нічого дивного в цьому не було, бо слава нашого земляка тоді саме виходила в зеніт. По всьому світу з тріумфом ішов кінофільм «Повість полум’яних літ», де він зіграв головну роль, солдата Орлюка. І щойно, 1962 року, вийшла його книжка «Атомні прелюди», яка блискавично розійшлася, нею зачитувалися студенти. Тоді Вінграновські жили уже не на Богополі, а на Голті, за гідростанцією, по вулиці Кузнецова. Я й повів своїх супутників до Миколи. Нас зустріла мати, велична гарна жінка з упевненим голосом, приємною посмішкою.

- Микола пішов до ріки, ось городом зараз прийде. Сідайте пригощайтеся.

Їй було приємно, щ сина люблять, поважають, вона розповідала про Миколу, про те, як її в Києві приймали Малишко, Рильський. Розмова перейшла на кінофільми, на те, як Зінаїда Олексіївна і Степан Миколайович були запрошені до Москви на прем’єру фільму.

- Ми зі Степаном приїхали в Москву, взяли таксі й кажемо везти нас туди, де йде кінофільм «Повість полум’яних літ». Таксист попався тямущий, знав, куди везти. Їдемо, дивимося на Москву, й раптом я обімліла. Схопила Степана за руку й тільки вимовила: «Дивись». Та він і сам уже побачив. Прямо перед нами стоїть велетенський наш Микола в солдатській формі. А це реклама нового фільму така величезна. Чоловік каже: «Дивись, наш Микола». Й таксист аж завмер за кермом: «Оце ваш син?!» Заходимо до кінотеатру, до каси, а білетів нема. Ми і так, ми і сяк, а нічого. Тоді Степан нахиляється до каси й каже: «Невже я не побачу свого сина? Ми ж його батьки». Касирка здивувалась: « Справді?» Мій Степан виймає паспорт і показує. Тоді вони забігали всі, принесли нам два стільці, поставили спереду, й стали ми дивитися. Раптом я похолола: йде мій Микола прямо на нас, але й не дивиться на нас, а десь угору, як ото він завжди. Я мало не крикнула: «Синочку ж мій, та глянь же сюди. Ось же твоя мама!» А він іде перев’язаний, як поранений, а мені так жалко, що аж мало не плачу…

Мати вміла розповідати, видно, цю рису Микола успадкував від неї, бо оповідач був з нього прекрасний.

С. 178

Тут якраз надійшов і Микола, ми сіли до столу, й почалася невимушена дружня розмова про поезію, про життя, про літературу. Потім був берег, купання, ловля риби й вірші, вірші, вірші… Надзвичайна пам'ять його втримувала все, що він написав учора, п’ять, десять років тому, й він міг читати цілими днями. А слухачі захоплено слухали, тим паче, що читав Микола надзвичайно артистично, неповторно, ні краплі не схожо на інших поетів.

Згадую той день із сумом. Увесь поетичний світ чув про Миколу, люди здалеку їхали, щоб побачити його, послухати, а от рідний Первомайськ дуже мало знав свого знаменитого земляка. Чи це підтвердження правдивості афоризму: «Нема пророка в своїй батьківщині»? Чи це відсталість нашого читача, який поезією цікавиться менше, ніж прозою? Чи це невіра в себе – «невже у нас міг народитися такий поет»? Що б там не було, а в школі № 17 Богополя 1955 року трапилася непересічна подія. Микола Вінграновський закінчив тут навчатися й рушив звідси у великий світ: вступив до Київського театрального інституту імені І. Карпенко-Карого. Через місяць Олександр Довженко забирає його в Москву. Кіно, поезія, а далі й проза – ці крила винесли нашого Миколу на вершину української культури.

Часто я гостював у Миколиної сестри Гелі. Там Микола відчував себе як дома, Геля теж любила його. Молодший брат Алік загинув рано, ми поховали його на Богопільському цвинтарі, недалеко від моїх батьків. Часто їздили на його могилу.

С. 178

Дуже ми всі любимо проводити ночі у степу, в Ясинушці, де є чудовий яр над Бугом. Розбивали палатку, ловили рибу, варили юшку… Які чудові ночі над нашим Бугом!

Якось на початку 1990- х я записав для газети « Чорноморські новини» (Одеса) інтерв’ю зі своїм земляком. Ось тільки деякі з його тодішніх міркувань:

«Цього літа я закінчив «Наливайка». Але ж – шість років у нашій хаті всі говорили пошепки: я працював. Тепер я дозволив говорити голосно… оце з четвертої ранку до дев’ятої – то мій робочий час. Щодня я о 10-й лягаю спати, а о четвертій - на ногах. Найліпший час для писання. Я не знав цього, це якось стихійно вийшло.

У мене в рукописі « Наливайка» три тисячі сторінок. Прийшов якось Юрій Кравців, директор корпункту «Голос Америки», а в мене на столику лежать три тисячі сторінок, прикладені камінчиком. А він каже: «Це рукопис « Наливайка»?» Він так і сів. Умлів. «От що таке фермер, от що таке письменник».

Ти не просто пишеш – ти створюєш характери, кожен рух, кожне слово! Армії, битви… Наливайко боровся проти єзуїтів. Вони страшно розправлялися з українцями. Якомусь зашмуляному шляхтичу скажи, що він зараза, й тобі одрубають руку. В Наливайка було двісті кухарів одноруких. Або сотня Петра Жбура із вирваними язиками. Скажи кому з ляхів: «Іди ти к бісу!» - виривають язик… Лайки тоді в Україні не було – то найсильніше – іди ти к бісу. Я так викладався, поки писав, що думав, ляжу на рік, на два й спочиватиму. Я зробив усе, на що здатний. Я собі запису не лишив ні грама. Ні таланту, ні обдарування – як би це не називали. Бо, коли викладаєшся – знаєш, що це. В нас же дилитанством займаються писатєлішки, а не письменники.

…Оце ж я почав знімати фільм про п'ятнадцять столиць. До Києва було п'ятнадцять столиць. У нас народ чіплявся за свою державність, де тільки міг. Я починаю перше – дохристиянський Київ, до 988 року. Половці, алани, сармати. Все це я знімаю в Хомутинському заповіднику. В Переяславі-Хмельницькому є такий Сікорський, директор музею під відкритим небом. Він назбирав з усіє України скіфських баб. Потім Київ перестав бути столицею. При царі Петербург був. Але в Україні друга – це Галич Данила Галицького. Потім третя столиця – це Холм. Далі четверта столиця – Чигирин. Чигирин був двічі столицею – Богдана Хмельницького й Петра Дорошенка. Потім Батурин – це столиця Мазепи. Потім Хортиця – це столиця козацтва, Запорозької Січі. Це все. Потім у революцію… Ні, ще Глухів був столицею, один час Гадяч – це я вже знімаю. Під час революції було підряд чотири столиці – Київ, столиця Винниченка, Петлюри, потім їх вибили й вони у Вінниці зробили столицю. Через дев’ять місяців їх звідти Денікін вигнав. Вони зачепились у Кам’янці-Подільському. Український університет Іван Огієнко відкрив. І звідти їх погнали. Вони вчепилися за Тернопіль, і звідти вже повтікали за кордон. С. 179

Потім настільки була ненависть радянської влади до Києва, що забрали столицю до Харкова. Але Київ – це культурні традиції. Потім Львів, Хуст, Рахів. Такий наш народ його завжди збивали, зсували, перли… Він і в Канаду тікав хотів закріпити державність. Так, що робитиму оці п'ятнадцять столиць України. Це на два, да з половиною роки. Це буде читанка.

Це буде читанка. Це буде хрестоматія для мого народу. Я розкажу в зоровому ряду на кіноекрані, хто ми є, який ми шлях пройшли, це для малого й старого. Мені телебачення дає раз на тиждень одну серію, по двадцять хвилин. У той самий день, у той самий час щотижня буде по каналу УТ. В мене є державний лист, підписаний академіком Миколою Жулинським, що де б я в Україні не їздив, - хай би мені сприяли, бо ж дефіцит усього з усім важко. І я зараз ніякою літературою займатися не буду. Я нею ніколи й не займався, не писав на замовлення. Але я зараз на два з половиною роки усе відкладаю. Я мушу зробити читанку для свого народу. П'ятнадцять столиць. П'ятнадцять віків. П'ятнадцять епох. П'ятнадцять характерів. П’ятнадцять кривд. П'ятнадцять ідеалів. П’ятнадцять армій. П'ятнадцять всього. Такої густої історії, як Україна, ніхто не мав… В Тараса Шевченка є рядки: «І день іде, і ніч іде…» Це ще може написати людина, яка… закінчила університет. А далі? Що воно далі робить? «І голову схопивши в руки…» Оце страшно. Це вже пасує Данте, пасує Шекспір, пасує Довженко, пасує Енштейн. Оце «голову схопивши», оце дієслово він знайшов. «Чому не йде апостол правди і науки» - то вже так. А оце «голову схопивши в руки»… Поет – це той, хто пише «схопивши в руки».

С. 180

Отут поет. А решта – це зараз фольклористика пішла українська. Периферія удаваного народного життя. Бандури грають, люди співають, танцюють. Але коли немає такого Шекспіра чи такого Шевченка, що «схопивши в руки» - то це народ периферійний. І чим більше ми периферійні – тим більша пиха. Зворотня штука…»

Ось так міркував геніальний Микола…

Згадую ой день, коли Миколі привселюдно давали звання «Почесний громадянин міста Первомайська». Ми сиділи у президії просто неба, перед кінотеатром «Україна», немилосердно пекло сонце, а голова міста нагороджувала довго і занудливо міських квартальних.

А я прочитав Миколі свого вірша, присвяченого йому ж. Ось він:

Перед німими

(Миколі Вінграновському)

Як він читав! Слова іскрили

і розлітались навкруги,

вуста обвуглено жахтіли

від слів вселенської ваги.

І горло зболено шаліло,

вірша виштовхуючи в світ,

і тіло як у породіллі,

то в холод кидало, то в піт!

Душа, немов печі осердя,

за вінця променила біль.

А очі вперті і отверзті,

шукали відгуку в юрбі.

… Напівбайдуже, мов підкова,

юрба поета облягла,

не розуміючи ні слова, -

бо іншомовною була.

С. 181

Микола схвально відгукнувся про цього вірша. Я увесь час, все життя спостерігав, як наше суспільство ставиться до своїх геніїв! І не лише тому, що вона – юрба – іншомовна. Вона ще й інакше орієнтована: 70 років голодоморів, переслідувань, підслуховувань, винищення кращих представників української інтелігенції далися взнаки…

Я певен – Миколина слава ще попереду. Він займе у серці народу те місце , якого заслужив своїм неперевершеним талантом, своєю мудрістю.

«Так уже випростуємося ми!» - пророчо сказав Микола.

І це відбувається протягом останнього півстоліття!

Одеса, 25 вересня 2011 р.

С. 182