Первомайська міська централізована бібліотечна система

«Мені цікаво було читати в Господніх зернах» про Миколу Вінграновського. Його поезію я знала давно і була залюблена ще до того, як ми побралися з Талалаєм. Всі наші зустрічі з Миколою Степановичем закінчувалися читанням його віршів. Чи старих, чи нових. Йому лестило, що Леонід і  я знаємо їх чималенько. Але краще за нього їх ніхто не декламував. Його випростана спина, змахи рук, блиск очей, паузи і акценти, його енергія голосу, його гаряче дихання – дивовижне дійство! – одухотворю вали кожне слово. Коли він читав свого вірша, у мене в середині стрімко випростовувалась якась невидима, але дуже потужна пружина, аж перехоплювало подих, аж до сліз.

С.441………………………………………………………………………………………

В сімдесят дев’ятому влітку до нас у Донецьку завітав Микола Вінграновський із своїм земляком, поетом Андрієм Ярмульським, та Олегом Орачем…

Він став читати свого вірша, написаного напередодні. Тричі прочитав. Але вірш на мене не справив жодного враження. Я знала його вірші як надзвичайно емоційні, після яких, як після ковтка нерозбавленого спирту, - не можеш і слова вимовити. І тут раптом Вінграновський звертається до мене:

- Раєчко! Ану, ти скажи. Цитьте всі! Скажи – гарний вірш я написав? Скажи, люба.

І я сказала. Сказала, що, на мою думку, в цьому вірші замало справжніх емоцій і якийсь невиразний зміст…

Вінграновський, не зводячи з мене очей, витримав значиму паузу, доки червона хвиля не залила йому шию, обличчя, чоло, а тоді повільно підвівся і різко викинув у бік вікна праву руку з довгим середнім пальцем, замість відсутнього вказівного:

- За змістом на вокзал!

Він це сказав так, що оті три «з» вп’ялися в мене, немов три оси.

Вечір було зіпсовано. Особливо переживала я, адже так любила його поезію і раптом ненавмисне так образила.

Цей вірш ніколи не був надрукований.

С. 442. ……………………………………………………………………..

Душею компанії Микола Степанович звик бути сам.

Наші спільні знайомі про це знали і поступалися. Хіба що він сам викликав когось на розмову. В іншому випадку – вставав з-за столу і казав: «Льоню ходімо перекуримо». Брав свою чарку, Леонід пляшку і – в коридор. Їх наздоганяли інші курці, й ніхто вже не повертався.

Це зовсім не означало, що він не вмів когось слухати. Ні. Він був чудовим співрозмовником. Часто заохочував розповідати усілякі пригоди, особливо Олега Орача, про його героїчні подвиги в уссурійській тайзі.

С. 444 ……………………………………………………………………….

Дружба між Вінграновським і Талалаєм відзначалася рідкісним взаєморозумінням. Це було щось більше, ніж чоловіча дружба це була взаємна любов, яка все розуміє з півслова, з пів погляду. Ще в 1986 році Вінграновський написав жартівливо-теплого вірша, присвяченого Леонідові, і підписав: «Моєму і тільки моєму другові Леоніду Талалаю:

На осінь вуса опустив

Над Кальміусом Льонька,

І Льоньку хоче обплести

Тоненька павутонька.

Тоненький серп душі зійшов, -

Де шахти, де не шахти, -

Без шапки Дон, без шапки Снов,

І серце в нас без шапки!

Дон, біля Богоявленки, літо, 1986 рік»

Микола Степанович дуже любив бувати у нас на дачі. Талалай, «щоб йому ніхто на голові не сидів», тобто не заважав працювати, живе на острові Водників.

С. 445…………………………………………………………………………………………….

Влітку ж він частенько приїздив порибалити  і поспілкуватися: у нас завжди хтось із письменників, чи з художників гостює. Тут він познайомився й з нашим другом Джуро Відмаровичем, поетом і послом Хорватії, який всього лише за рік вичив українську мову і вільно спілкувався. День їхнього знайомства – це було 1 серпня 1998 року – запам’ятався особливо, бо Микола Степанович був неперевершений. Він вразив Відмаровича своїми розповідями та поезіями. І так переконливо і яскраво розповідав нам про Северина Наливайка, наче оце щойно примчав з ним на змилених конях із Польщі.

С. 446

Якось у 2001 році він приїхав до нас на острів з дружиною. Спека була нестерпна.

- Раю, у мене болять ноги. Все – не клич до хати. Неси сюди свого квасу. Якщо холодний.

Повідчиняв навстіж усі двері в машині та так і просидів три години з Талалаєм на дорозі між Дніпром і озерцем. Час від часу зиркав у бік озера, де неквапом плавала його Леся, Олександра Іванівна, і вигукував:

- Льоню! Яка краса! Ти з Раєю тут маєш раювати!

Я насмажила сирників, нарвала ягід, прихопила фотоапарат і пішла його пригощати.

- Раєчко, яка смакота! - вигукнув, з’ївши одненького сирника. – Прекрасно! Знаєш, це має покуштувати моя Леся. Вона їх дуже любить. Раю, я їх усі забираю! Все!

С. 446

Двадцять шостого травня о пів на сьому ранку подзвонила стривожена Олександра Іванівна:

- Раю, де Льоня? Треба негайно, негайно!.. Микола… Микола хоче його бачити…

Неймовірно блідий і несхожий на себе, він лежав у ліжку на лоджії, обладнаній під кабінет. На столі лежала розгорнута книга спогадів Максима Горького про Льва Толстого. Всього лише три дні тому Леонід дав йому цю книгу. Розмовляли виключно про літературу, про хворобу намагалися не говорити. Микола Степанович збирався ще посидіти, хай і в машині, над Дніпром, послухати останніх солов’їв, яких у цей час на острові можна побачити ледь не на кожній гілці… І Леонід сподівався, що у них ще буде попереду і степ, і сазани, і потрійна юшка золота і що за спиною у них ще стоятиме спокійний сонячний світ, який так любив його друг…

С. 448

Раїса Талалай.

м. Київ