Первомайська міська централізована бібліотечна система

Згадую, як одного разу під час літніх канікул я їхав з Одеси додому в Первомайськ. Зі мною напросилося ще четверо знайомих, аби провідати Миколу, бо знає, що він зараз удома відпочиває. Нічого дивного в цьому не було, бо слава нашого земляка тоді саме виходила в зеніт. По всьому світу з тріумфом ішов кінофільм «Повість полум’яних літ, де він зіграв головну роль, солдата Орлюка. Й щойно, 1962 року, вийшла його книжка «Атомні прелюди», яка блискавично розійшлася нею зачитувалися студенти.

Тоді Вінграновські жили на Голті, за гідростанцією, по вулиці Кузнєцова. Я й повів своїх супутників до Миколи. Нас зустріла мати, велична гарна жінка з упевненим голосом, приємною посмішкою.

- Микола пішов до річки, ось городом зараз прийде. Сідайте пригощайтесь.

Їй було приємно, що сина люблять, поважають, вона розповідала про Миколу, про те, як її в Києві приймали Малишко, Рильський. Розмова перейшла на кінофільми, на те як Зінаїда Олексіївна і Степан Миколайович були запрошені до Москви на прем’єру фільму.

- Ми зі Степаном приїхали в Москву, взяли таксі й кажемо везти нас туди, де йде кінофільм «Повість полум’яних літ». Таксист попався тямущий, зав куди вести. Ідемо дивимося на Москву, й раптом я обімліла. Схопила Степана за руку й тільки вимовила: «Дивись». Та він і сам уже побачив. Прямо перед нами стоїть велетенський наш Микола в солдатській формі. А це реклама нового фільму така величезна. Чоловік каже: «Дивись наш Микола». Й таксист аж завмер за кермом: «Оце ваш син?!» Заходимо до кінотеатру до каси, а білетів нема. Ми і так, ми і сяк, а нічого. Тоді Степан нахиляється до каси й каже: «Невже я не побачу свого сина? Ми ж його батьки».Касирка здивувалась: «Справді?» Мій Степан виймає паспорт і показує. Тоді вони забігали всі, принесли нам два стільці, поставили спереду, й стали ми дивитися. Раптом я похолола: йде мій Микола прямо на нас, іде й не дивиться на нас, а десь угору як ото він завжди. Я мало не крикнула: «Синочку ж мій, та глянь же сюди. Ось же твоя мама!» А він іде перев’язаний, поранений, а мені так жалко, що аж мало не плачу». С. 345

Мати вміла розповідати, видно, цю рису Микола вспадкував від неї, бо оповідач був з нього прекрасний.

Тут якраз надійшов і Микола, ми сіли до столу, й почалася невимушена дружня розмова про поезію, про життя, про літературу. Потім був берег, купання, ловля риби й вірші, вірші, вірші… Надзвичайна пам'ять його втримувала все, що він написав учора, п’ять, десять років тому, й він міг читати цілими днями. А слухачі захоплено слухали його, тим паче, що читав Микола надзвичайно артистично, неповторно, ні краплі не схожо на інших поетів. С. 345.

Згадую той день із сумом. Увесь поетичний світ знав Миколу, люди здалеку їхали, щоб побачити його, послухати, а от рідний Первомайськ дуже мало знав свого знаменитого земляка. Чи це підтвердження афоризму: «Нема пророка в своїй батьківщині»? Чи це відсталість нашого читача, який поезією цікавиться менше, ніж прозою? Чи це не віра в себе, невже в нас міг народитися такий поет?

Щоб там не було, а в школі № 17 Богополя 1955 року трапилася непересічна подія. Микола Вінграновський закінчив тут навчатися й рушив звідси у великий світ: вступ до Київського театрального інституту імені І. Карпенка-Карого. Через місяць Олександр Довженко забирає його в Москву. Кіно, поезія, а далі й проза – ці крила винесли нашого Миколу на вершину української культури. Якось на початку 1990-их я записав для газети «Чорноморські новини» (Одеса) інтерв’ю зі своїм земляком. Ось тільки деякі з його тодішніх міркувань.

«Цього літа я закінчив «Наливайка». Але ж – шість років у нашій хаті всі говорили пошепки: я працював. Тепер я дозволив говорити голосно… Це з четвертої ранку до дев’ятої то мій робочий час. Щодня я о 10-й лягаю спати, а о четвертій на ногах. Найліпший час для писання. Я не знав цього це якось стихійно вийшло. В мене в рукописі «Наливайка» три тисячі сторінок. Прийшов якось Юрій Кравців, директор корпункту «Голосу Америки», а в мене на столику лежать три тисячі сторінок, прикладені камінчиком. А він каже: «Це рукопис «Наливайка»?» Він так і сів. Умлів. «От що таке фермер, от що таке письменник».

Ти не просто пишеш – ти створюєш характери, кожен рух, кожне слово! Армії, битви… Наливайко боровся проти єзуїтів. Вони страшно розправлялися з українцями. Якомусь зашмуляному шляхтичу скажи, що він зараза, й тобі одрубають руку. В Наливайка було двісті кухарів одноруких. Або сотня Петра Жбура із вирваними язиками. Скажи кому з ляхів: «Іди ти к бісу!» - виривають язик… Лайки тоді в Україні не було – то найсильніше – іди ти к бісу.

Я так викладався, поки писав, що думав ляжу на рік, на два й спочиватиму. Я зробив усе на що здатний. Я собі запасу не лишив ні грама. Ні таланту, ні обдарування – як би це не називали. Бо, коли викладаєшся – знаєш, що це. В нас же дилетантством займаються писатєлішки, а не письменники.

… Оце я почав знімати фільм про п'ятнадцять столиць. До Києва було п'ятнадцять столиць. У нас народ чіплявся за свою державність, де тільки міг. Я починаю перше – дохристиянський Київ, до 988 року. Половці, алани, сармати. Все це я знімаю в Хомутинському заповіднику. В Переяславі-Хмельницькому є такий Сікорський, директор музею під відкритим небом. Він назбирав з усієї України скіфських баб, капища слов’янські, козацькі двори, пікети… Так що я зніму оцю цілу банду скіфських баб. Потім Київ перестав бути столицею. При царі Петербург був. Але в Україні друга – це Галич Данила Галицького. Потім третя столиця це Холм. Далі четверта столиця – Чигирин. Чигирин був двічі столицею – Богдана Хмельницького й Петра Дорошенка. Потім Батурин – це столиця Мазепи. Потім Хортиця – це столиця козацтва, Запорозької Січі. Це все. Потім у революцію… Ні, ще Глухів був столицею, один час Гадяч – це я вже знімаю. Під час революції було підряд чотири столиці – Київ, столиця Винниченка, Петлюри, потім їх вибили й вони у Вінниці зробили столицю. Через дев’ять місяців їх звідти Денікін вигнав. Вони зачепилися у Кам’янці-Подільському. Український університет Іван Огієнко відкрив. І звідти їх погнали. Вони вчепилися за Тернопіль, і звідти вже повтікали за кордон. Потім настільки була ненависть радянської влади до Києва, що забрали столицю до Харкова. Але Київ це культурні традиції. Потім Львів, Хуст, Рахів. Такий наш народ. Його завжди збивали, зсували, перли… Він і в Канаду тікав хотів закріпити державність. Так що робитиму оці п'ятнадцять столиць України. Це на два, два з половиною роки. Це буде читанка. Це буде хрестоматія для мого народу. Я розкажу в зоровому ряду на кіноекрані, хто ми є, який ми шлях пройшли це для малого й старого. Мені телебачення дає раз на тиждень одну серію, по двадцять хвилин. У той самий день у той самий час щотижня буде канал по УТ. В мене є державний лист, підписаний академіком Миколою Жулинським, що де б я в Україні не їздив, - хай би мені сприяли, бо ж дефіцити усього, з усім важко. І зараз ніякою літературою займатися не буду. Я нею ніколи не займався не писав на замовлення. Але я зараз на два з половиною роки усе відкладаю. Я мушу зробити читанку для свого народу. П'ятнадцять столиць. П'ятнадцять віків. П'ятнадцять епох. П'ятнадцять характерів. П'ятнадцять кривд. П'ятнадцять ідеалів. П'ятнадцять армій. П'ятнадцять всього. Такої густої історії, як Україна, ніхто не мав.

В Тараса Шевченка є рядки: «І день іде, і ніч іде…» Це ще може написати людина, яка закінчила університет. А далі? Що вона далі робить? І голову схопивши в руки…» Оце страшно. Це вже пасує Данте. Пасує Шекспір, пасує Довженко, пасує Ейнштейн. Оце «голову схопивши», оце дієслово він знайшов. «Чому не йде апостол правди і науки» - то вже так. А оце «голову схопивши в руки»… Поет – це той, що пише «схопивши в руки». Отут поет. А решта – це зараз фольклористика пішла українська. Периферія удаваного народного життя. Бандури грають, люди співають, танцюють. Але коли не має Шекспіра чи такого Шевченка, що «схопивши в руки» - то це народ периферійний. І чим більше ми периферійні – тим більша пиха. Зворотня штука.»

Ось так міркував геніальний Микола Степанович…

На цьому лишаюсь з повагою Олекса Різниченко.

м. Одеса