Головна » 2016 » Жовтень » 11 » Листи про М.С. Вінграновського (80 років від дня народження)
07:41
Листи про М.С. Вінграновського (80 років від дня народження)

Гусейнов Г. Господні зерна. Художньо-документальний життєпис. Post scriptum / Г. Гусейнов. – Дніпропетровськ : Січ, 2005. – 712 с.

 

«…Літа щороку я чекав із нетерпінням, ніби воно мало настати для мене вперше. Й ось уже вирушаємо вузьким товариством рибалити, якщо не на буковинських ріках – Дністрі, Пруті, Черемоші, Сереті, то на Десні. Ці мандри колись зініціював якраз Микола Степанович, метр української літератури і кіно. Запропонував якось приєднатися до їхнього товариства. Я охоче погодився. Бо провести декілька днів і ночей на рибалці з Миколою Степановичем при його спогадах про Олександра Довженка, про творчість, про різні житейські бувальщини – велике щастя і задоволення.   » С. 220

 

 «- А там, у берегах, до речі, живуть серпокрильці, - промовив Микола Вінграновський. Якось соромно було признатися, що тільки здогадуємося про птахів з такою назвою. Та він і не дав нам отямитись.

- Не чули про серпокрильців? А про земляних ластівок? Про стрижів? Чули, чули, - Степанович усім обличчям посміхнувся до нас, і нам стало затишно і тепло.

- Щоразу Микола Степанович дивував своїм знанням природи. Минулого разу півдня оповідав про квітку жовтень, її властивості та стільки видів її на землі збереглося. У народі її ще називають «курячою сліпотою», і якщо необережно торкнутися її, а відтак потерти руками очі, то можна справді осліпнути». С. 221.

………………………………………………………………………………………………

Вночі від комарів не рятували ні імпортні дезодоранти, прозвані кимось «дихлофосами», що коштують багатенько «гривиків», ані народна медицина. Тому рятувалися поезією Миколи Вінграновського: «Понад лугом сіра сірячина, І намет мій – мокриво сумне. Кропить дощик в лузі конячину, Чорногуза, чаплю і мене». С. 224.

……………………………………………………………………………………………..

… Я давно мріяв побувати в Миколаївських степах, над Південним Бугом, де народився Вінграновський. За життя якось було незручно набиватися в його товаристві на навідини до Перомайська. А тут запросили на вечір-спогад, я стрепенувся серцем і радо погодився. На автовокзалі зустріла нас племінниця Миколи Степановича Оля з чоловіком. Ночували в улюбленому місці Вінграновського – будиночку сестри Гелі Степанівни. А вранці ми побачили Буг, вода якого гула на порогах. Однак, виявляється, ніякі це не пороги, а залишки величезного млина, що належав колись якомусь німцеві. В 1933-му його поховала під водою могутня повінь, зоставивши тільки шматок кам’яної стіни, що здалеку нагадує зуб. На березі недоторканим лишився камінний стік води. А довкола – височенні кар’єри, колись добували каміння для будівництва. Ну, чиста тобі Хортиця. Місце це зветься Скалою. Бузькі стрімкі скелі обліплені козами й козенятами. Пасуть їх привітні бабусі, біля них гріються різних мастей і кольору собаки й собачата. В пам’яті миттю спливають живі картини із «Северина Наливайка». Мабуть, таки ця рідна місцина й «позувала» Майстрові, коли він творив свій геніальний, один з найкращих романів минулого століття. С. 226

Й ось уже старенька чотириповерхова школа, збудована ще 1936 року, зустріла нас. За колонами – білим полотном прикрита меморіальна дошка. Подвір’я швидко наповнилося земляками. Опадає на землю полотно, й до нас приязно всміхається молодий Вінграновський, можливо саме такий, ким закінчив тут навчання 1955 року або  трішки старший, коли вже знімався в ролі Івана Орлюка в фільмі Олександра Довженка «Повість полум’яних літ».

Всі на зустрічі говорили щиро й гарно. Колишній учитель Григорій Усатюк нагадав, що хата Вінграновських на Богополі на самому краю міста дивиться в степ. За нею тягнуться город і гектар вишневого саду. Мати возила ті вишні продавати, за що й жила сім’я. Відомий кінорежисер з Москви, співучень Вінграновського в Довженка, Ролан Сергієнко зачитав листа Миколи Степановича про те, як у його рідному Богополі руками зацькованих учителів та учнів боролися з «формалізмом» молодого поета: з брудними гаслами й вигуками проходили повз батьківську хату. Це ж треба було вибрати таку міру катування для ніжного й вразливого поета. С.228.

Мирослав Лазарук, письменник.

м. Чернівці 

 

Категорія: Новини | Переглядів: 436 | Додав: Bibl | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: