Первомайська міська централізована бібліотечна система

Гусейнов Г. Господні зерна. Художньо-документальний життєпис. Post scriptum / Г. Гусейнов. – Дніпропетровськ : Січ, 2005. – 712 с.

С. 128-137

«Моя мама любила Миколу, завжди при ньому ясніла лицем. Вона по-селянськи просто і легко вміла оцінити людину. «О, то великий пан», - сказала про Миколу Степановича. Може, й для негаличан треба пояснювати, що великий пан то велика людина. Я ж пізнав радість спілкування з матір’ю Миколи Степановича Вінграновського за ті тиждень, чи півтора, коли вона гостювала у Львові. А вперше її побачив за дуже делікатної ситуації, хоча ні, у нас радше сказали б – драстичної. Ну, так сталося, що ми з Миколою не тоді, як треба, і не такі, як треба, за літа і затемна повернулися з гори Хомок, а він ще запросив мене до свого дому. На порозі нас чекала старша пані з віником над головою.

- Оце ви так пізно приваландались? Зі смішком і твердістю запитала озброєна незнайома мені жінка. І віником через поперек – Миколу, другий раз – мене.

- Романе, втікайте! Це моя мама! – почав нас знайомити битий Микола.

- Дуже приємно, - кажу, бо галицька чемність – понад усе. І даю ногам знати….

………………………………………………………………………………………………

Згодом я мав кілька розмов з Миколиною мамою. То була степовичка з високим чуттям людської гідності. Пережила Зінаїда Олексіївна – на три життя і то було б забагато! Один голодомор, другий голодомор, війна, чоловік на фронті, рабська праця на колгоспній панщині… І яка ж роботяща і добра була! До того ж дотепна, гостра на язик, як моя мама.

Під вистражданою сльозою Микола написав вражаючий вірш про маму, коли її не стало; там кожне слово горить любов’ю і жалем, що не все віддав людині («І замалий, і неширокий…»). Поет взиває до матері: «Та заверни мене з дороги, /Ти хочеш, можеш! – заверни!». І далі: «Невже нам дітись де немає? /Невже ти в мене не одна?../Ти завернула б, та немає /Ні слів, ні голосу нема…» Хто ще так напише про маму, коли? ……………………………………………

Багато моїх ровесників, тоді молодих письменників, зверталися до Миколи Степановича на «ти», та ж віково нас розділяли три-чотири роки – що це різниця? Для мене то ж була неприпустима фамільярність. Як міг звертатись учень до свого вчителя? Тільки на «ви». В літературі, в житті Микола Степанович був моїм вчителем, і я знаю, що найбільшим вчителем, найголовнішою людиною, якою мене обдарували небеса. Увесь світ, що вміє радуватися чужим щастям, може за мене порадіти, і увесь світ, що заздрить, може мені позаздрити………………………….

…Як писав Микола Вінграновський, тобто як виглядав сам процес? Писав, ніколи не поспішаючи. Можна сказати, що він «поспішав» лише тоді, коли слово народжувалося. Щоб появитися на світ, його слово чекало свого часу, як дитина («де слово пахне, як дитина», написав він). Не приступав до писання, поки не дочекається дзвіночка в душі; літератори часто хапають той дзвіночок в руку і подзвонюють собі штучно (і це читається, цього не приховаєш), але тоді всі старання даремні, нічого не виходить. То що, може, те робити, що ждати, коли серце відгукнеться і душа пробудиться. Але ж душа пробуджується лише в роботі. Микола Степанович працював, коли ніби зовсім нічого не робив. Слово постійно ходило за ним, а він за Словом. Суттєве спостереження а хіба тільки моє: Микола ніколи не допускав пустих розмов або просто розмов на малозначну тему. Але людина є людина – і поряд хтось почне якусь балачку, в котрій і Микола бере участь. Але тут же спохвачується: «Про що ми говоримо?» І наступала тиша, ніби досі нічого не було.

Як поет був «в ударі» (його вислів), ходив схвильовано з кімнати в кімнату; квартира, всі, хто там був, мусили завмерти чи зникнути. Якось, пишучи вірша у львівській квартирі (у Львові, де ми були близькими сусідами, поет жив сім років), отож, він у голос себе підхльостував: «Ну, Миколо, давай, давай, давай!». Часом минало два три тижні, і поет до першої строфи дописував другу, вірш наростав, як усе в природі. І не тільки вірш, а й проза. Ніколи не знав, що буде далі. Далі була невідомість і для нього самого.

В один із моїх приїздів до Києва письменник прочитав початок останньої своєї повісті «Манюня»: «Осінь прийшла така, що білі, руді і чорні коти носили з мокрих полів мокрий мишей мішками». – А що далі? – спитав я, втішаючись розкішшю стилю. «Не знаю», - відповів письменник. І на правду не знав. С. 132…………………

………………………………………………………………………………………………

Скільки я знав Миколу Степановича зблизька, стільки років у нього був десь далеко в степу свій коник. Спочатку, пригадую, це був таки коник, а потім кобилка, і з роками Микола дав їй ім’я Манюня. А якої вона масті? Яко-якої?! Гніденька. Але не породиста, бо у вас на породисту немає рублів. У мене? В українського радянського письменника та немає рублів? Я ж був в Америці, в ООН. І там заробив купу доларів. Якби у вас був породистий коник чи кобилка, його давно вам вкрали б. Бо де кобилка, а де ви! А признайтеся, що ви купили колгоспну списану кобилу. Оце то я, Вінграновський, та списану кобилу! Романе, за кого ви мене приймаєте?! ……

……………………………………………………………………………………………..

Письменник живе у світі реальному і витвореному уявою, а може, на межі між цими світами, тому часто самому собі годі відповісти, що вигадане, а що є чи було насправді. Вінграновський почував себе у світі своїх фантазій, як у власному вірші, і любив про нього розповідати. Свою ще з дитинства пристрасть до коней, як на радянські часи і на свої статки, він просто і легко задовольнив. За видуманими кониками доглядали його рідна сестра Геля разом з чоловіком або ще хтось з родини. З роками я вже все зав про Манюню: про її породу, масть, характер, що любить їсти, словом, кобилка обростала такими деталями, що повірити чи слабо повірити в неї було просто неможливо. А все ж одного разу після деяких сумнівів – а наївся їх не хто інший, як таки Вінграновський – я поставив питання напрямець:

- Так є манюня чи немає Манюні?

- Романе, і це я мав би вам казати неправду?

Сказав це на усмішці, з лукавинкою у очах, що сама говорила: ну, який же ти дивний, чоловіче, що тобі – не все одно. …………………………………………

………………………………………………………………………………………….

Інколи я цікавився: «Як там Манюня?» , і Микола радісно відповідав, радий за мене, що я прийняв його гру. З часом поет «багатів», бо купив собі воза і все до воза, намет; уже й кобилка привела лоша, господарство росло, поки не появилися перші повісті «Манюня». Аж тепер я знав, чому письменникові, крім машинки і стола, треба було «обзаводитись» ще й цілим господарством. Повість на моїх очах ставала одним із найбільших скарбів нашої літератури.

…………………………………………………………………………………С. 134

Взаємини вчителя і учня у нас були просто ідеальні, бо Микола Степанович ніколи не допускав критики «гамузом», тобто загальної критики, у якій найлегше бути несправедливим. Його поради зауваження часто дуже різкі, стосувалися переважно окремих слів, речень. Критика – і лік, і отрута, все залежить від дози. А дози мусять бути не лише кожному по заслугах, ще й для кожного індивідуальні.

Цій мірі Микола Степанович ніколи не зрадив…С. 134

………………………………………………………………………………………………

Останній телефонний дзвінок, за дві доби перед останнім подихом Поета.

- З Вами хоче говорити Микола, це Леся Іванівна, дружина Вінграновського.

- Романе, не їдьте до Києва, - каже Микола; голос, як завжди, повний сили і здоров’я. – Цієї весни нам не вдасться вибратись в Карпати. Десь аж восени поїдемо, коли я виздоровію… У мене кожен день лікарі. На щастя найстрашніший діагноз не підтвердився… Довго не будемо говорити.

- Миколо, я люблю вас. І ми поїдемо в Карпати, але влітку, а не восени. Добре? Я кожен день молюся а ваше здоров’я.

- Я це відчуваю. Дякую Вам, Романе.

- Миколо, я люблю вас. Я люблю вас, я люблю вас…

Ніколи не говорив йому таких слів. Ніколи з таким почуттям. Я не знав, але душа вже знала, що це прощання. То вже з непізнаного: я не сказав би інших слів, якби знав, що це остання наша розмова. А якби знав, мабуть, не міг би слова вимовити.

…………………………………………………………………………………С. 137.

Роман Дідула.

м. Львів