Первомайська міська централізована бібліотечна система

Гусейнов Г. Господні зерна. Художньо-документальний життєпис. Post scriptum / Г. Гусейнов. – Дніпропетровськ : Січ, 2005. – 712 с.

С. 18-25. (фото с.21)

«Про «Господні зерна» я почула від львівського поета Ігоря Павлюка. А птім вже й сама прочитала сторінки Вашої книжки, присвячені Голті, Ольвіополю, Богополю…

Особливо уважно читала про Миколу Вінграновського. Ми з ним училися разом (1955 рік), у одній школі, в паралельних десятих класах. Але було це не довго лише півроку. Перед цим я вчилася в середній школі на Ольвіополі. А до сімнадцятої школи перейшла разом з подругою, Світланою  Дідик, донькою директора школи № 4, якого звільнили з роботи за те, що він ніби приховав від держави пшеницю, яку ми вирощували на дослідних ділянках. На знак солідарності зі Світланою та в протест проти несправедливого звільнення з роботи улюбленого учнями директора ми з нею зявилися в другому півріччі в іншій українській школі міста (вона була аж на Богополі, ходити треба мостом через Синюху, може кілометрів п’ять від наших помешкань).

Свєта стала свідком та співучасником нашого з Миколою блискавичного знайомства, а потім і дружби, як тоді гарно величали чисті стосунки дівчини з хлопцем. Це трималося у великій таємниці, писали одне одному записки, «на людях» боялися глянути одне на одного. Вчителі до нас зі Свєтою поставилися доброзичливо, а учні зо два тижні вивчали нас, виказуючи здивування такому рішучому вчинкові. Адже вчилися ми добре і навіть «йшли на медаль»

В обох десятих класах училося багато дітей з дитбудинку (близько двадцяти чоловік). А всього учнів було майже шістдесят. Але ми швидко ввійшли в нове товариство, приятелювали з учнями обох класів. На перервах «вилітали кулею» в хол, збиралися купками, своїми компаніями, про щось говорили. З нами був Вітя Бондаревський, який дружив з Миколою. Він спочатку був на зустрічі з Миколою, а вже потім приєднувався до нас. Якийсь час Микола за нами спостерігав, злегка назад закинувши голову й склавши перед собою руки (я потім йому сказала, що таким чином він ніби «бере себе в руки»), але скоро Вітя став передавати мені від Миколи записки. В них йшлося про мене, але я його словам не вірила. Вчився Микола добре, любив історію та українську літературу, багато читав, навіть осилив усі томи Сталіна, щоб зрозуміти, як він казав, хто це: добрий чи злий геній, звідки в ньому стільки енергії. Згодом у листах з Москви, коли розкрили культ особи, він описав усе, що думав про Сталіна. Старшим товаришем і наставником Миколи, що вплинув на вибір професії став викладач української мови та літератури К.Г. Шокотко. Він оберігав Миколу від будь-якого впливу, що міг би зашкодити обраній майбутній професії. Може говорив і про наші з Миколою стосунки. Я це відчувала бо в таких випадках Микола приходив від учителя похмурим, дивився з-під брів, очі набували якогось дивного коричнево-зеленого кольору. Тоді ми мовчали, аж доки Микола не наважувався розпочати розмову сам. Якщо розмова була на Миколину користь, він голосно, з якимось рокотінням баритона, сміявся злегка струснувши чуба і закинувши голову назад. Найгучніше сміявся, розкинувши руки (коли ми блукали в степу), ніби показував свою розкутість.

Передавання записок Вітею перейшло у вірші, спочатку короткі, але чимраз довші. Вони присвячувалися мені. Якісь із них я переписувала собі в щоденник. Були там і висловлювання багатьох відомих людей. Після цього «сліди знищувалися», а записи трималися у великій таємниці. Так у мене збереглося дев’ятнадцять віршів, написаних Миколою Вінграновським п’ятдесят років тому.

Ми вчилися в другу зміну, й він щодня проводжав мене додому аж на протилежний край міста. Називав мене «Света с края света». Ми ходили степом до байраку, де на весні цвіло безліч фіалок, крокусів, якихось білих квітів, що в нас називали брендушами. Пізніше в листах Микола не раз згадував «темний за містом байрак», «святого» на старому цвинтарі… Нам було хороше вдвох, ми доповнювали одне одного, ділилися думками про щойно прочитане. Микола складав уголос вірші. Виходило це в нього легко, рима сама вкладалася в рядки. Я ніколи не намагалася вірші Миколині завчати, але вони самі запам’ятовувалися. Ранками він дарував мені свій черговий твір. Інколи забирав назад, щось дописував і повертав. Казав, що йому важко закреслити вже написане слово, кому, крапку.

Після випускного вечора ми розійшлися кожний своєю дорогою. Я мріяла бути лісничим, хоча лісу ніколи не бачила. Микола нібито хотів (принаймні так мені говорив) поступити на філологічний. Очевидно, це було своєрідне прикриття. В ньому завжди жив митець, художник. Я була впевнена, що його життя так завирує, що він забуде всю нашу романтику. Після того, як Микола  поступив до театрального інституту, а потім став навчатися в Москві, ми зустрілися в Первомайську влітку 1956 року. Далі було листування, ми згадували «наші» місця. В Миколиних листах було багато віршів.

Потім він написав, що їхати в Первомайськ йому не хочеться, «я подарував його своєму дитинству». Влітку та восени 1959 року ми бачилися коротко: в нас не співпадали канікули. Крім цих поїздок, були ще весняні Миколині приїзди. Він бував удома, коли цвіли вишні. Поїзд приходив рано-вранці. Микола з чемоданом у руках, що гуркотів своєю порожнечею, неодмінно стукав об мій поріг. І я, відчиняючи двері, вже чула: «Я приїхав подивитись на квітучі вишні й на тебе».

Восени, як правило, приїжджав на свій день народження (7 листопада). Тоді говорив по-іншому: «Добридень, вересню мій». Або: «До побачення, вересню мій». Коли приїздив на канікули (дуже короткі), то прибігав до моєї мами. Засвідчувався їй у любові до неї, читав їй свої нові вірші, які нібито я допомагав йому писати. Микола залюбки бував у нашій з мамою кімнаті, розмовляв чомусь дуже тихо, іноді з задоволенням казав про свої успіхи. Казав: «Десь бродить моя слава».

Листи від Миколи перших три роки надходили часто, потім він написав: «Вже звик до трамваїв і танків, до юрби гомінкої краси». Його вірші лягали на душу м’яко, відчувалося, як він зростає.

Наші стосунки завжди залишалися шанобливими, чистими, але з кимось смутком – тонким і пронизливим. Ми добре розуміли одне одного. З притаманною йому делікатністю, вродженою інтелігентністю (слово моєї мами) він все ж наполягає на тому, щоб забрати мене в Москву. Але водночас і сам не вірив, що можна було так учинити.

Якось після зустрічі в Первомайську й гарячої розмови про наше майбутнє, яка завершилася моєю згодою про наше майбутнє, яка завершилася моєю згодою винятково на товариські стосунки, він написав мені передостаннього листа, де були справді пророчі слова (зрештою, у Миколиних віршах таких завжди були багато). «Свєтлано! Іде весна, іде Восьме березня! Дозволь мені привітати тебе і знову замовкнути на неділі, на місяці, на роки… Я сьогодні одержав багато листів від своїх друзів. Не було листа лише від тебе. Мабуть, ти щаслива. Бо друзі пишуть мені про свої нещастя… Гірко, прикро! Якби я міг розірватися і допомогти їм хоча б в особистому житті. Та не можу я розірватися. Не вистачить мене. Чи, може, я вже такий егоїст, коли так думаю!..

Оце пишу тобі й мене тягне в Первомайськ. На береги, на кучі, на вечірню і ранкову синь… Але, Свєтлано, не вір мені! Мене тягне лише в цю мить, коли пишу тобі. Мені вже не хочеться в Первомайськ. Я подарував його своєму дитинству і ранній юності, коли ми з тобою любились під його небом. Як це давно було! Це вже п’ять і більше років…

Чи, може, це зовсім недавно?!. Скільки б я дав, щоб ти не жила. Скільки б я дав, щоб ти жила зі мною в сьогоднішньому дні! Не тривожся і не бентежся. Але ні! Тривожся! Бентежся! Страждай і мучся! Даремно мрій і даремно надійся, доки я не забув тебе і ти мене не забула.  Я знаю – мені це легше, але і не дуже легко. Скільки б я дав, щоб покохати кого-небудь довіку! Та, мабуть, у мене не було і немає часу, правда ж? Попереду – літа… Слава їм! До скорої зустрічі! Пиши мені, пиши мені, бо я чекаю. Микола. 27.ІІ.59».

У відповідь я вперто наполягала на своєму – мати право на свободу й дати свободу йому. Останній лист від Миколи був 28 листопада 1959 року. Він бажав мені щастя і добра.

Закінчивши навчання, я вийшла заміж і виїхала до Львова. З того часу ми не бачилися, не шукали зустрічей. Ми не тривожили і не бентежили одне одного. І лише зараз, коли до 70-річчя Миколи Вінграновського, певно, готуватиметься видання його творів та листів, вирішила, що те, що досі належало тільки мені, певно, має доповнити зібрання і має стати відомим читачам та дослідникам. Він і сам про це мені колись написав: «І ти впадеш на роси своїх днів, мого вірша цілуючи долоні». Так воно й вийшло, бо я завжди цінувала його творчість, любила прозу й вірші, дитячі оповідання. Фактично «цілувала долоні» його творчості.

З повагою Світлана Арсірій.

м. Львів».