Первомайська міська централізована бібліотечна система

Сумний С. Від гайдамацького Кобзаря до Селянського Будинка (майже так, як було) // Селянська газета. – 1925. - № 87. – 21 травня

І. Гайдамаки

Була собі Україна та жили собі Українці. Одні хліборобством займались, другі горілку гнали, треті панували, четверті гайдамакували. Культурні люде гайдамаки. Від них вовком вили хлібороби. Хліба дай, коней дай, горілки дай – все дай.

А вони за те хліборобів захищали, аж чуби затріщали.

Старші були – гетьманами звалися – займалися продажом гайдамаків тим, хто більше дасть.

Кобзарі були при них. На кобзі, граючи про життя сумне співали, про долю гайдамацьку, про гетьманів що руйнуючи Україну, жиріли.

Було колись на Вкраїні.

ІІ Як він продав Україну

«Волімо під царя руського, царя руського православного». З такими словами звернулася ніби-то вся Україна і хлібороби х жинками й дітьми, і гайдамаки і українські панки до «руського царя православного».

Не вірите? – Так навіть написано на пам’ятникові, що поставив Олександр ІІІ Богданові Хмельницькому в Києві.

Де-котрі кажуть, що це Хмельницький зрадив, продав Україну, за що в подяку йому й поставлено пам’ятник.

Ні, це неправда! Ніколи Хмельницький не зрадив, бо ніколи вірним не був.

Почухали собі потилицю українські хлібороби, свою волю узнавши, та й пішли під «волю царя руського православного».

Було тоді письменних 70 відсотків.

ІІІ Змичка імператора «Всеросійського» і проч. і проч. з Україною.

Поналітали, неначе та сарана російські чиновники на Україну.

 За великі діла проти малих людей «пожалувала» їм цариця Катерина, землю селянську з селянами, і гарні посади з прибутками.

Швидко вон приєдналися до української «культури»: малоросійський борщ, ковбаса та вареники швидко завоювали собі місце в культурному шлункові руського пана. Щирі вони були.

- Приєднаємося до вашої культури – добавляли вони, руйнуючи школу, оголошуючи Українську мову мужицькою, а руську панською.

Спортили вони селянина по українськи забув, по руському не навчився. І назвали пани мужиків хохлами, від того хохлика, що на голові хвостиком маячив, а мову – хохляцькою, неначе мова від цих хвостиків пішла.

Пани Українські швидко приєдналися до руських культуроносів. Горілку з ними роспиваючи, варениками та ковбасами заїдаючи, вони малоросами себе прозвали. Себ-то до «Россів» не доросли, а з українців вискочили.

Письменних стало 50 відсотків.

IV. Святі революціонери «Кирило та Мехтодій».

Були собі Українські пани і підпанки. Лічили себе братами та заснували братство. Братством «Кирила та Мехтодія» назвали вони його. Збиралися по четвергам і плакалися на занедбану долю неньки України.

Тихенько вони царському урядові дулю в кишені показували. Збирали пам’ятники української старовини. Писали твори для селян неписьменних та піні співали українські, як городничих не чув. Страшенні були революціонери і шефа доброго взяли – «Кирила та Мехтодія».

Жили вони собі, проживали свій вік та повмирали.

Жили собі мужики, прожили свій вік та залишилися мужиками, бо як їх не стало хто ж тоді б на пана робив.

Письменних стало 40 відсотків.

V. Хай живе українська культура.

Жив собі мужик. Кріпаком був. Знайшовся син у нього. Тарасом його піп охрестив. Шевченком по батькові в метрику записали.

Ріс собі на радість батькам на користь панові. З гусей почав, через свиней проскочив і став малювати. Помалював і став писати.

Дулю і він показував, як ті «Кирило-махтодієвці», але не в кишені, а під самісіньким носом панським та царським.

Мужицьким себе поетом називав. – Щоб письменником стати, радив Тарас, то гусинним пером на папері писати вчитися, а обухом по голові панській бити треба навчатися.

Училися селяне по Тарасові. Били вони панські голови, хоч і їм попадало.

- Настане час, казав Тарас, коли прокинеться воля – і тоді «хай житиме культура Українського народу». І цар Микола І гримнув – «Хай живе українська культура»… в Туркестанській фортеці, в Сибирських тюрмах, в жандармських застінках.

Але зґвалтована, прибита українська культура тліла, хоч і стало 30 відсотків письменних.

VІ. Бу-ли со-бі па-ни, бу-ли со-бі ра-би.

Бу-ли со-бі па-ни. Бу-ли со-бі ра-би, ро-би-ли ми па-нам. Па-ни ро-би-ли на-ми.

Робили селяни панам і руським і українським. Робили добре, на те й мужики, щоб робили.

Кріпко любили пани українських селян. І любячи катували їх.

Не подобалося іноді мужикові. Повставали вони. Лякалися пани.

Але руські культуроноси разом із українськими панами і православними попами швидко мужика втішали.

Паршиві онуки гетьманів поганих, московське сміття, приставляючи літеру «В» до кінця свого прізвища скоро за Україну забули. Шматували Україну. З «хати» «ізбу» зробили – і бу-ли со-бі па-ни, бу-ли со-бі ра-би.

А письменних лише 20 відсотків стало.

VІІ. Хай живе самостійна Україна від Київа до Берліна.

«Отречьомся от старого міра», «Ще не вмерла Україна». Не пора, не пора, москалеві, ляхові служить». Одреклися. Україна ще не вмерла і пора вже москалеві і ляхові не служити.

А далі що? – Відродити і поширити українську культуру.

І почалося. З театрів старі жупани з бльостками для нових гайдамаків продавати. Оселедці з макушки до носа усміхаючись теліпалися; бей «жидів» і «кацапів», всі вивіски по-українськи під погрозою великої кари. І «хай живе українська культура».

А землю селянам? – Після смерти в землі і досить.

Повстали мужики; другу революцію з робочими ми зробили «Повстали гнані і голодні» і в ніс Петлюрі. Культурні німці на допомогу Петлюрі. І «хай живе гетьман Скоропадський, кайзер Вільгельм і велика Україна від Київа до Берліна…» по перепусках німецької комендатури.

А селянин як був неписьменний так і залишився…

VІІІ. Що селянинові життя то Петлюрі смерть

«На ріках польських сидіхом і плакахом», а Україна робочих і селян відрождалася. Кепсько було. Дорогенько земля дісталася.

Не грішми через поземельний банк, ні добро охочою волею любого панства, а кровю полита земля дісталася.

«Дайош» битися !

І билися під керівництвом більшовиків добре з панами.

Багато панахид справляли по панським захисникам.

З гетьмана почали. Уложили його в гроб, накрили кришкою, забили цвяхами, закопали в яму та дручок осиновий в могилу вбили.

- По гетьману рівняйся – роздалася робоче-селянська команда – і стали вони рівнятися.

Всіх порівняли, геть з України вигнали при допомозі робочих і селян «жидів» та «кацапів». Повоювали і тоді «Хай живе відродження української культури робітничо-селянської України». – Темрява, рівняйся по гетьману, в могилу, в гарний гроб і крапка. Що селянинові життя, то панові смерть.

ІХ. Від просвіт до сільбудів

При Петлюрі «Просвіти» засновувалися. Трохи вони і при радянській владі жили.

Цікаві були організації. Вони думали, що «Марусею Богуславкою» та «Запорожцем за Дунаєм» з співами і танцями культурний переворот на селі зробити. І танцювали вони і співали вони, і «кумедії» вони грали, але окрім революції на своїх чоботях та на сцені більш нічого не робили.

- Як і коли краще сіяти, що на білому світі родиться, чого погода і чого непогода?

- Ну хіба це потрібно селянинові? Хіба ж від цього хліб краще стане?

- А ось як протанцювати «Марусю Богуславку», то у селянина більше енергії буде робити, щоб краще хліб родив.

А ґрунт? А угноєння? А сівозміни? – це дрібниця.

Прийшли селянські будинки на зміну просвітам. – Плачте, ридайте, сини землі української! Йде варвар більшовик і руйнує нашу національну культуру, руйнує «просвіту» Караул! Спасіть! - 

Слухали, сини землі української, але не плакали, не ридали, а потихенько, помаленьку стали в сельбуди йти. Бо сельуди від Жовтня, а Жовтень творіння робочих і селян. Ті десятки тисяч членів сельбудів селян краще ніж все кажуть, що сельбуди побили «просвіти».

- Вічна пам’ять просвіті! –

- Хай живуть та міцніють сельбуди! –

Х. Як воно зараз в дійсності є і як воно буде.

Вечеріє. В будинкові, де колись піп жив – селянський будинок. В клуні, де колись білими, селянськими, за упокой принесеними калачами годувалися попівські свині, міститься театр.

В кімнаті зібралися чоловік з 50 селян. Пильно слухають вони як молодий хлопчина газету читає.

- За врожай почитай Гарасько, що пишуть, будуть дощі, чи ні? –

- Бач і в Сибірі, бісові душі, ховрашки завелися. –

- О, це гаразд, підкреслюють слухачі, коли про семсуди Герасько читає. –

- Дайте книжку читати, звертається до бібліотекаря в кутку селянин.

- Яку?

- А таку, середню, для мене.

І бібліотекар шукає і дає йому «середню» книжку для нього.

Рядом у школі чоловік 30 дорослих селян, піт з обличчя рукавом витирають, виводть на папері літери. Неначе гарний пар оруть. Помаленьку, лущовку роблючи, читають голосно. Вчаться і приходять додому разом з своїми «пацанами» перваками «урок» повторюють.

А в клуні при маленькому світлі, закінчивши «рипітіцію» проводять вечір відповідів та питань.

- Чого день та ніч? Хіба правда, що земля крутиться? Чи треба озимину волочити? Яка влада у Франції? Що постановили на всеукраїнському з’їзді рад? – все цікавить село.

Видно по всьому, що просвіщаються для того щоб краще жити. Темрява зникає освіта шириться, селянство росте. Неписемнність зменшується. Пройдуть ще декілька років, викується нове культурне селянство з здоровим побутом, з родинною землею з гарним скотарством, з добрими машинами. Помаленько, але саме до цього йде. Селянські будинки життя нове будують і потихеньку до цього прагнуть.

5 літ їх існування з їх досяганнями про це говорить.

Далекий шлях від гайдамацького кобзаря до селянського будинку. Значно коротше до рішучої побіди над темрявою.

Революція села і революція на селі це свідчить.