Гордій На панахиді // Селянська Правда. – 1927. - № 92 (407). – 21 серпня.
Літературна сторінка № 8
Ще з вечора:
- Ну , Митя, що ж завтра?
- -Завтра? Так що вони будуть продовжувать своє, а ми своє…
- Очі у Миті замучені, обличчя зашмалене, червоно-гаряче, прорізане від носа до підборіддя борознами суму. Від висохлого поту кучері чуба пристали щільно до лоба. І на лобі вилискують зірочки висохлого поту.
- «Митя» - 40 літ Митя. Тільки в складному листі, що приніс вчора десятихатним зазначено, що він Дмитро Ларівонович
- Зайдоха, має 5 їдців, 7 1\2 дес. Землі й інші подробиці. А так він Митя.
- Сьогодні він сумний, бо у нього похорон. Був у нього син первак Миколка
- Розумний був хлопець, до школи ходив. Не нахвалиться бувало ним учитель:
- - Будуть люди з Миколи Зайдохового – башковитий хлопець!..
- І серце батькове наповнювалось радістю і сльози здавлювали горло.
- -будуть люди…- мріяв про себе Митя масляними од сліз очима поглядаючи на сина - будуть люди…
- А Миколка моторно розкладав на возі борони , і коні запрягав.
- -Я, тату, на пару по одній борозні, а під лісами по дві, бо там груда…
- Голосок його молодий дзвінко лунав по подвір’ї , а обличчя рожеве сяяло радістю буття.
- І Миколка поїхав волочить, а Митя став різати кирпич.
- -І от ріжу кирпич, - розповідав після Митя,- а Миколка з думки не сходить. Що таке?- ума не доберу…Не перший же раз він волочить їздить – йому ж уже 13-й годочок … знає , як з кіньми, як з боронами.. А ото ріжу кирпич, а він передо мною як живий стоїть… Почну про щось інше думати, та знов про Миколку…
- А перед обідом його й привіз кум Данило… .
- З того часу у Миті й прооралось від носа до підборіддя дві глибокі борозни… Бо Миколку таки дуже коні покалічили. Вичищав він під лісом борону. Малий же він сам хлопець, борону звів і під нею весь пригнувся, щоб зі спідніх зубів зволічки зняти…А десь у чорта з лісу заєць вискочив…Жахнулись коні, шарпнули раптово борону і накрили нею Миколку… А потім степом поперли…
- Вже тільки зо двоє гін од лісу Данило коні піймав і Миколку з-під борони витягнув…
- В лікарні сказали, що печінка побита і кишки бороною переплутані…
- Це ще за тижнів три до жнив. А тепер ось возовиця в розгарі, де-хто вже й молотить… і вчора Миколку поховали…
- Голосила мати, заливалась…Плакали малі, на неї дивлячись…
- А Митя кріпився . І людей найшов яму викопати , і старого Дем’яна запросив домовину робити, і грошей на врожай добув…
- Від цієї біганини ото у нього й присох чуб до лоба і понамальовував сріблясті зірочки.
- Але сьогодні вже цього немає: вже обличчя у нього вмите- без зірок і чуба на лобі. Лишився тільки сум в очах та глибокі борозни біля носа.
- Він твердо вчора на похороні сина сказав Данилові:
- Завтра? Так що вони будуть продовжувать своє, а ми своє…
- І сьогодні» продовжують»:
- У хаті за довгими столами сидять бабки й діти, їдять страву смачну за впокой душі Миколкової, а на току Митя з Данилом снопи скидають. Вони не один рік спільно працюють, то й тепер так.
- Так що , як сьогодні докінчимо мою пшеницю, то завтра вашу, - резонно заявляє Митя Данилові, спритно підхоплюючи снопи і складаючи їх у стіжок.
- -Ну да!...- Данилове обличчя як не трісне від натуги над тяжким снопом. А коли викинув, продовжує:- бо головне озимину схопить, це перше діло…
- -Я ж від тебе, мій синочку, й слова не почую…- доноситься з хати ридання матері і якісь нерозбірливі слова заспокоєння з переповнених «коливом» ротів…
- -А молотить прийдеться трактором, - вголос міркує на стіжку Митя,- бо коня на чорт-зна-що- тільки хліб паскудить…
- Звичайно трактором,-згоджується на горбі Данило,- і коней не мучить , і краще… .
- .-Нічого не поможе…Треба думати про живих.
Джерело: http://Селянська Правда. – 1927. - № 92 (407). – 21 серпня. |