| Видатні постаті [102] |
| Історія та події [228] |
| Звичаї, традиції та культура [213] |
| Історичні мапи [5] |
| Ресурси ЦБС [16] |
| Головна » Статті » Ресурси ЦБС |
Михайловська Ю.
Облаштування переселенців у м. Первомайську
Мікрорайон Скала виник у 1951 р.р. у зв'язку з приїздом в місто Первомайськ жителів Дрогобицької області, яких за рішенням уряду Української РСР переселено в південні області республіки. У 1951 роках за домовленістю уряду Української РСР з урядом Польської Народної Республіки частина території Дрогобицької області відійшла до Польщі. Жителі-українці цієї території виявила бажання залишитись у складі Радянського Союзу. У 1951 році частина населення (переселенці) Дрогобицької області приїхала в місто Первомайськ і оселилась частково збудовані будинки, які розмістилися на околиці міста, де було поле колгоспну імені Леніна (нині колективне господарство "Відродження"). Будинків які побудували були сирі вогкі, у багатьох навіть не добудовані ще. І так жили аж до осені під відкритим небом та землянках. Поступово все ж якось влаштувалися. В газеті Прибузький комунар , за 5 серпня 1951 року засвідченно, що закладено 96 фундаментів для будинків колгоспників, і будівельники забов’язалися завершити спорудження 205 будинків до 1 вересня, отже до вересня поселеннці не мали де проживати, а підрахувавши видно, що людей, які були привезені з червня по вересень було 613, а ті що після 1 вересня по жовтень приїхали, було 535.[i] Саме цей факт засвідчив Мирон Іванович Допілко, 1943 р.н., Рівня: “В 1950-му році почали вирізати ліси. Цей ліс вивозили на станцію в Устріки, щоб відправити на південь. Потім старі люди почали говорити, що нас будуть виселяти в Одеську область. Поїхали люди подивитися, в яке місце... Потім дівчат і хлопців віком від 16 років і старших відправили будувати для нас будинки. Поселили їх у колгоспній коморі, вони почали працювати, копали великі круглі ями, глину змішували з соломою і водою, місили кіньми і робили саман (лампач). Коли він висихав, з нього починали будувати хати. Десь у червні почали вивозити сім'ями з усіма пожитками, худобою і всім господарством. Вантажили у пульмани по чотири сім'ї і три доби в темноті ми їхали до Первомайська. З нашого села було 7 ешелонів. Наша сім'я їхала в другому ешелоні. Це був другий тур.”[ii] Також переселенка, Тереса Йосипівна Герчук, 1941 р.н. Рівня розповідає : “1951 рік. Пішла чутка селом, що будуть виселяти нас з рідної землі. Але не тільки село Рівня, а всі 33 села. Навесні в сільраді переписали усіх молодих дівчат і хлопців і 10 червня ми вже були в Первомайську Одеської області (тепер місто перебуває у складі Миколаївської області). Ми почали робити саман з чорнозему на наші халупи. Наші молоді люди були красивими. Місцеві люди були здивовані, де ми жили і що їли. А у нас були ліси і дуже гарне повітря. Відразу почали висилати усіх підряд. Приїхали з Первомайська представники і почали командувати. Говорили по-російському, люди були здивовані, думали, що нас завозять безвісти. Подали на станцію багато вагонів простих товарних. Завантажували чотири сім'ї у вагон.”[iii] Більшості родин довелося поневірятися “по квартирах”, або задовольнятися мешканням у коморах, стайнях. На вирішення житлового питання йшли роки, хоч компенсацію за втрачене майно переселенцям справді не виплатили. Так, якщо компенсація за хату, збудовану в 1737 р., складала 2.5-3 тис. карбованців, то за кожну хату на місці нового проживання треба було сплатити 8-12 тис. карбованців. Звичайно, ніякої компенсації за залишене і втрачене майно на землю не одержали. Переселенців зустрічали на новому місці не завжди дружньо “а як батько з віттим приїхав і сильно замерз і ми замерзли напалили в хаті соломою ,батько сидів,і я сиділа і сестри три ,а він прийшов грітися,а чемодани в нас ніхто не крав, і навіть не думав шо можна так вкрасти ,лишив собі ці ящики,бо шо ми могли взяти і погрівся ,погрівся і каже йду подивлюся шо там робиться. І все повитягували ,ті гроші підйомні хтось вкрав,ці платки шерстяні,і в нас мода була ,оці шерстяні,це тепер мода була,…всьо повикрадали,і він плакав йо-йой. Руки кусав собі. Боже шо ж я тепер .Чим я прокормлю”.[iv] Люди не тільки вимушено покидали свою батьківщину, але й були змушені пристосуватися до нових умов: незвичного клімату та нових методів господарювання:ось що з цього приводу розказують очевидці ”, [v]“...тут не було ні дорог, нічого не було, наче пустиня отут..., дуже нас обіжали, месне населення погано ставилось, обзивалися ” „бендери ” і більше ні як, а ми мовчали, боялися, мовчали і всьо, не можна було і слова сказати”.[vi] Більшості родин довелося поневірятися “по квартирах», або задовольнятися мешканням “у коморах, стайнях, а то й у землянках”.[vii] Софія Петрівна Свідерко-Ткач, 1938 р.н., Рівня, згадує: “В нашій родині було дев'ятеро дітей. Мама померла в 1947 p., коли я пішла в перший клас. Перед виїздом ми з татом пішли на цвинтар помолитися біля маминої могили. Тато сказав нам, що ми сюди повернемося... Але цього не сталося. В 1995 р. я з сином була у Польщі, привезли хрест і вінок на могилу, але де могила вже видно не було. Везли нас три родини у товарному вагоні. Коли приїхали, була велика спека. Ми стояли цілу добу на станції під голим небом. Вже розвантажилися, але ніхто не хотів нас брати на квартиру. Там, де мали будувати нам будинки, була посаджена капуста. Нашу родину привезли до двох старих людей, речі виклали на улиці, а люди до хати нас не впустили. Тоді тато зі старшими людьми ішли до річки, принесли очерету, робили халабуду, і в ній ми жили до осені. Ніхто про нас не дбав. Хату нам побудували з глиняного саману, були тільки стіни і ми пішли туди жити, бо був уже мороз. Накрили як-небудь. Стіни були вогкі, ми часто хворіли.”[viii] На вирішення житлового питання йшли роки, хоч компенсацію за втрачене майно переселенцям справді виплатили, хоча і неадекватну. Так, якщо компенсація за хату, збудовану в 1837 р., складала 2.5-3 тис. карбованців, то за кожну хату на місці нового проживання треба було сплатити 8-12 тис. карбованців. Поступово влаштовувалися, йшли працювати в колгосп імені Леніна (нині колективне господарств “Відродження”). Протягом 1951-1952 років тут виросло поселення. Одночасно зводилось приміщення клубу, але в ході будівництва це приміщення перебудуали під школу, бо тодішня школа №7, нині середня школа №3, не могла охопити навчанням усіх дітей, які приїхали із Дрогобицької області. Мова дітей та їх батьків була насичена словами західоукраїнського діалекту. У 1963-64 н.р. школа №7 працювала в одну зміну з кількістю учнів 221 чол. у складі 1-8 класі. Тепер ЗОШ І-ІІ ст. має 11 кбінетів, у яких навчається 185 учнів (з 1-9 класи), в тому числі кабінет музики та англійської мови. Є спортзал, бібліотека, майстерня, методичний кбінет, вчительська. На сьогоднішній день у школі працює 16 вчителів. Деякі з них пропрацювали в 7-й школі більше 20 років. Це Бенідовська Лідія Миколаївна, Хруленко Володимир Васильович, Бруньківськ Галина Федорівна, Надточій Людмила Миколаївна, Нерубащенко Тетяна Василівна, Запорожець Людмила Іванівна. Не забувають рідну школу колишні випускники, які поевртаються до неї працювати вчителями: Ляхвацька (Хлиста) Оксана Іванівна, Чемерис Анжела Михайлівна, Ляхвацька (Головчак) Тетяна Йосипівна. Вони є також дітьми, новим поколінням переселенців. Депортації населення з Західної України тривали упродовж шести років - від початку операції “Вісла” до 1951 р.. Прямим наслідком останньої депортації була зміна етнографічних кордонів українського етносу. В громадській свідомості депортація пов’язана виключно з операцією “Вісла” і сприймається як трагедія. Насправді ж депортації тривала упродовж шести років – від початку “Вісли”. Одним з наслідків цього є виникнення в м. Первомайськ мікрорайону Скала.
Список використаних джерел та літератури
1. Прибузький комунар, 5 серпня 1951рік №92 (4246)Орган РКП, РВК Первомайського району, Одеської області. 2. Н.Кляшторна. Акція-51. Книга пам’яті.- Брошнів-Осада, 2009.-448с.-С71-72 3. Н.Кляшторна. Акція-51. Книга пам’яті.- Брошнів-Осада, 2009.-448с.-С72-73 4. Записано від : Ридош Марія Йосипівна, 1948 р .н. у вересні 2010 р. 5. Записано від : Куцарєва Світлана Петрівна,1943 р.н. у вересні 2010 р. 6. Записано від : Куцарєва Світлана Петрівна,1943 р.н. у вересні 2010 р. 7. Імідж Первомайщини: інформаційно-рекламний журнал. - №1. - Серпень.- 2008. 8 . Н.Кляшторна. Акція-51. Книга пам’яті.- Брошнів-Осада, 2009.-448с.-С.74
Краєзнавчим фондом Первомайської міської ЦБС
Сторінками однієї книги…
Федеріко Фелліні писав «Единственное достоверное свидетельство, на которое имеет право человек, это свидетельство о себе самом». Складно з цим не погодитися, однак бажання людини достовірно знати не лише свою історію, а й історію свого народу, держави, краю спонукає дослідників усіх часів вивчати, досліджувати, переоцінювати, створювати… Первомайська міська централізована бібліотечна система є спадкоємицею Народної бібліотеки голтянського товариства благоустрою, що була відкрита у 1893 р. За час безперервного функціонування у бібліотеці був зібраний значний фонд краєзнавчої літератури. Це періодична преса, монографії, путівники, довідники, краєзнавчі нариси. Розпочинає «життя» фонду література 50-х рр.
ФОТО КНИГИ
Загоруйко В. По страницам истории Одессы и Одесщины историографический и библиографический обзор-очерк. Период феодально-крепостнических отношений (с середины 18 века и до 1861 года). Выпуск первый. Одесское областное издательство. – 1957. -151 с. Книгу до бібліотеки подарував автор 1 лютого 1958 року і до нині на ній зберігається автограф видатного історика В. Загоруйка. Він у перших рядках писав: «Огромный спрос читателей на литературу, освещающую историю южной Украины, отдельных ее областей и городов и прежде всего Одессы и Одесской области заставляет нас подойти по особенному к ее описанию». Безперечно, робота написана на високому професійному рівні, багата на характеристику відомої на той час історичної літератури про Одесу і Одещину, присутня бібліографія праць краєзнавчого характеру. У хронологічних межах із середини ХVІІІ ст. і до 1861 р. історик описав процеси стихійного заселення південної України, звільнення краю від турецько-татарського господарювання, особливості урядової колонізації прикордонних районів та соціально-економічний і культурний розвиток краю. Видання містить велику кількість ілюстрацій, карт, схем, портретів видатних діячів та іменний покажчик. Всі, у кого є інтерес до історії краю, не повинні оминути своєю увагою цієї книги.
Епістолярна спадщина
Уважаемая Екатерина Ильинична! Посылаю Вам несколько фотоснимков, сделанных мною в Первомайске. Сохраните их, как память об одном из старейших читателей вашей библиотеки, которому Вы, на заре туманной юности, выдавали для прочтения книги и журналы. Возможно, некоторые из этих фото появятся в центральной прессе вместе с моим текстом. Если в Одесской газете «Знамя коммунизма» и в первомайском «Прибузьком коммунаре» был напечатан мой материал о Первомайске, сообщите мне, а если есть возможность, пришлите по экземпляру газеты или вырезки из них. К сожалению, не всегда редакции присылают авторам авторские экземпляры. Привет сотрудникам вашей библиотеки. До сих пор сожалею о том, что отравление, постигшее меня в Первомайске, вынудило меня уехать оттуда раньше, чем предполагал. Всего Вам доброго. Желаю еще не менее 45 лет продолжать вашу благородною и благодатную работу.
Москва. 10.ХІ. 1953. Макс Поляновский
Спогади…
Спогади Галини Данилівни Педченко про Валерію Федорівну Джулай
Її викликали на допит зразу після війни. - Розповідай, як ти переховувала в себе вдома українську націоналістку, чому не евакуювалась разом із житомирським театром, - запитав слідчий. І розповіла Валерія Федорівна Джулай, як після закінчення педінституту відібрали десять душ обдарованих студенток для Житомирського театру. Евакуюватися не могла б - в неї лежала тяжкохвора мати. Так і потрапила в полон. Для того, щоб якось прожити, ходила по селах і вимінювала свої останні речі на харчі. Одного разу зустріла знайому дівчину - дочку директора школи, і взнавши, що вона безпритульна, запросила її до себе. Так вони і жили втрьох. Одного разу, коли Валерія пішла на село, дівчина виглянула у вікно і побачила поліцаїв, що прямували до дверей, вдягла на себе пальто Валерії і сіла на ліжко хворої матері. - Так, або Ви їм кажете, що я Ваша дочка або я зараз підірву і поліцаїв, і Вас, і себе. Перелякана мати підтвердила, що це її дочка, а більше у них ніхто не живе. В той же день дівчина зникла безслідно, назавжди. Самі Джулаї вже заспокоїлися, вже і забули, та десь віднайшовся слід цієї події і почалися допити. Пригадався їй і батько, директор Первомайської школи №4 Феофан Джулай, репресований і розстріляний як ворог народу. Та, мабуть, було ще мало матеріалів, і через три місяці Валерію відпустили без права виїзду. Застала помираючу маму одну в хаті, а невдовзі після похорону її заарештували знову. - А тепер ти нам все розкажеш так, як воно було. Скільки часу ти була в цій організації, хто в ній був ще, що ви робили? Казала, що нічого не знала про діяльність своєї квартирантки, і сама лише намагалася врятувати маму. - То чому тоді не видала її німцям? – спитав слідчий. - А хіба співпраця з ворогом – менший гріх? Мені нема що Вам нового сказати, - відповіла Валерія. - Та ти собі все одно на десятку наговорила, - засміявся слідчий, і її вивели. І почалися її поневіряння по лісах Мордовії. Багато віршів Валерії Джулай були написані у Потьмі, де відбували темін приговорені до 25 років ув’язнені литовські дівчата. На лісоповалах здорові чоловіки гинули, не те що ця тендітна молода жінка. На щастя чи на горе в таборі були талановиті режисери, актори, письменники, вони організували драмтеатр і їх возили по лагерях з виступами, що її і врятувало. Заарештували в 26, а відпустили в 36 років. І нікого на всім світі. З клеймом політичної неблагонадійності. Щоб не бачити, як відвертаються колишні друзі та знайомі, поїхала подалі, де ніхто не знає, аж у Казахстан, у Караганду до брата. Там працювала в театрі, вчила дітей музиці, співу, і лише в 70-х рр. поміняла квартиру з Караганди на Первомайськ, привезла звідтіля дочку свого померлого брата. Вчила Таню з 4-го класу і до закінчення Уманського педтехнікуму, потім видала заміж і забрала до себе і зятя, ще встигла і онучку поняньчити. Та надірване серце дало про себе знати. Відпочивати не вміла, всіх жаліла, та хто жалів її. Ми познайомилися з нею в літоб’єднанні. Вона старанно приховувала своє минуле і тоді, як другі політв’язні вже отримували пільги від ЦК, хороші квартири, обов’язково реабілітації, вибачення. А в неї навіть реабілітації нема. Для мене все відкрилося лише тоді коли приїхала до Валерії Джулай московська журналістка Л.П. Бородіна, котра за роботу в англійському посольстві одержала 15 років. В Потьмі вони зустрілися, та так вона їх і з’єднала на все життя. З’єднало їх і те, що вони обидві писали чудові вірші. Тепер, коли Україна стала вільною, коли з повагою почали ставитися до мучеників сталінських застінків, я порушую дане слово про мовчання. Пробач мені, дорогий мій друже. Ти обдарувала мене своєю безцінною дружбою, дарувала і останні дні свого життя, останні слова: - «не треба в лікарню…» У Валерії Джулай лишилася багата спадщина, хоч за життя й не було надруковано жодної збірки. У Києві у її сестри Бабенко К.М. кращі вірші записані з її голосу на плівку, зберігаються деякі вірші у її друзів, по бібліотеках та школах, в Будинку піонерів. Народилась у 1916 р. у м. Первомайську, вчилася в Житомирі, там і працювала в театрі разом з Віктором Добровольським - сином лисогірського священика. Була членом літоб’єднання, керувала клубом книголюбів.
Первомайськ на шпальтах місцевої преси
Заклад гідроелектростанції у Первомайську // Селянська газета. – 1925. – 23 квітня
21 квітня 6-й Окружний з’їзд рад поклав перший камінь гідроелектростанції на Бузі. В час закладки до місця майбутньої станції зібрались усі делегати з’їзду та ще кілька тисяч народу членів профспілок із прапорами та оркестрами. Весь берег ріки був заповнений згори до низу. На місці закладки зроблена на швидко трибуна. На трибуні з’являється голова окрвиконкому тов. Кириченко, який знайомить усіх присутніх із планами будівлі та завданнями майбутньої електростанції. Електростанція розрахована на 1200 кінських сил і має обслуговувати електричною енергією простір у 40 верст діаметром. Далі виступає кілька селян - делегатів з’їзду, що вітають робітників м. Первомайська з новим центром електрифікації. Селянин Півень говорить, що майбутня електростанція це - радянська зірка, що світитиме на 40 верств навкруги. Селянка Крупова та ряд інших представників з’їзду та установ зазначають важливість гідроелектростанції. Представник українського уряду тов. Дейчман, який приїхав на закладку, говорив, що майбутня електростанція оживить усе господарство Первомайщини. Під час закладки до місця мітингу по недавно прокладеній під’їзній колії під’їхав паротяг, уквітчаний прапорцями і вітами. Перший камінь закладає товариш Кириченко, представник уряду тов. .Дейчман та кілька селян - делегатів з’їзду. Чути удари молота об перший камінь. Селянин Півень говорить: - Нехай буде таке ж міцне господарство, як цей перший камінь. Після закладки делегати пішли на каменоломню рвати камінь для будування станції. Перед делегатами було продемонстровано кілька вибухів, після чого вони повернулися продовжувати з’їзд. Автори рубрики: Акімова О.П., Волох Л.Г., Дорошенко О.М.
Видання
«Первомайські читання»
ІІ науково-практична краєзнавча конференція, м. Первомайськ, 25 квітня 2013 р.
Матеріали (українською та російською мовами)
Відповідальні за випуск: Демідов А.В. Дорошенко О.М.
Джерело: http://Матеріали ІІ науково-практичної краєзнавчої конференції | |
| Переглядів: 323 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |