Первомайська міська централізована бібліотечна система

Мануілова К.В.

Національне адміністративно-територіальне будівництво у Миколаївській окрузі в 1920 – 1930-х рр.

Постановка проблеми. Сучасна практика розбудови держави свідчить про те, що існуючий адміністративно-територіальний поділ України не завжди відповідає потребам національних і економічних перетворень. Відтак, вивчення історичного досвіду щодо цієї проблеми становить певний інтерес.

Аналіз останніх публікацій. Переважна більшість вчених, які розглядали становище національних меншин у 1920 – 1930-х рр., порушували проблему національного адміністративно-територіального будівництва. Зокрема, виваженістю положень і ґрунтовністю висновків вирізняються праці В. Чеховича, О. Рафальського, Л. Гуцало та інших. [1]

Невирішені раніше частини загальної проблеми. Особливо актуальним, на наш погляд, є дослідження проблеми національного адміністративно-територіального будівництва на Півдні України, зокрема в такому багатонаціональному регіоні, як Миколаївщина. Метою статті є з’ясування специфіки утворення та існування національних адміністративно-територіальних одиниць на Миколаївщині у 1920 – 1930-х рр.

Виклад основного матеріалу. Миколаївська округа в національному відношенні вирізнявся етнічною строкатістю : на її території за даними всесоюзного перепису 1926 р. проживало більше десятка різних національностей. Неукраїнське населення Миколаївщини становило 38,9 % від загальної кількості. Основну групу складали українці – 61,13%, росіяни – 17,71%, євреї – 7,38%, німці – 6,22 %, молдовани – 2,83%, від загальної кількості населення округи. Серед інших національностей за чисельністю переважали також болгари і білоруси. [2, с. 116].

Розбудова адміністративно-територіальних одиниць за національною ознакою посідало окреме місце в політиці «коренізації» у 1920-х – 1930-х рр. Головною причиною, розробки більшовиками проектів національного адміністративно-територіального структурування УРСР стала активність громад етнічних груп. На цьому факті наголошувалося в низці відомчих матеріалів, так у доповіді НКВС УРСР (22.12.1923 р.) «Про політичне становище в німецьких колоніях Варварівського району Миколаївської округи» фактично йшлося про загострення міжнаціональних суперечностей і спалахи міжетнічної ворожнечі внаслідок об’єднання німецьких колоній і російських сіл у межах однієї адміністративно-територіальної одиниці [3, с. 27].

Адміністративно-територіальні перетворення в країні були результатом критичного загострення національного питання на фоні ігнорування радянською владою соціально-економічних проблем етнічних громад. Реальним виходом із гострої політичної кризи у взаєминах радянської влади з національними меншинами, що жили компактно, стало висунення проекту створення національних рад і районів.

Завданням адміністративно-територіальної реформи було створення національних сільських і селищних рад, національних районів (тобто національних адміністративно-територіальних одиниць). Адже виділення національних рад і районів дозволяло уникнути конфліктності в місцях компактного розселення етнічних меншин.

Зауважимо, що у баченні радянських керівників адміністративно-територіальна одиниця була лише штучно створеним політичним інститутом, підпорядкованим завданням будівництва комунізму. Ця штучність допускала часті адміністративно-територіальні зміни і, як наслідок, зумовлювала нестійкість утворених територіальних одиниць. Згідно з постановою ВУЦВК від 29 листопада 1922 р., при ВУЦВК була створена Центральна адміністративно-територіальна комісія. До її компетенції входили питання пов’язані з адміністративно-територіальним поділом УРСР та внесенням змін до відповідних законопроектів.

Протягом 1924 – 1925 рр. в УРСР відбулося масове виділення національних сільських і селищних рад. 29 серпня 1924 р. РНК УРСР ухвалила постанову «Про виділення національних районів і рад» [4, с. 97]. IV сесія ВУЦВК VIII скликання (15-19 лютого 1925 р.) ухвалила постанову, яка зменшила кількісні вимоги щодо оформлення національних адміністративно-територіальних одиниць: сільрад – до 500 осіб, національних районів – до 10 тис. осіб. [5, с. 70 – 71].

24 травня 1924 р. Центральна комісія національних меншин при ВУЦВК звернулася до Президії ВУЦВК із пропозицією виділити райони, де компактно проживають німці, зокрема й Ландауський (Миколаївської округи Одеської губернії). У травні 1926 р. район перейменовано в Карл-Лібкнехтівський. Цей німецький район до 1930 р. знаходився у складі Миколаївської округи, з лютого 1930 р. підпорядкувався центру, з 9 лютого 1932 р. – увійшов складі Одеської області. [6] Інший німецький національний Фріц-Геккертівський (до травня 1936 р. – Високопільський) район, спочатку був створений на території Херсонської округи. До адміністративної реформи 1930 р. знаходився у складі Херсонської округи, з вересня 1930 р. був підпорядкований центру, з лютого 1932 р. – перебував у складі Дніпровської області, з вересня 1937 р. – Миколаївської області. [6]

У 1927 р. складі Херсонської округи був створений Калініндорфський (з початку Сейдемінухський) єврейський національний район. З вересня 1930 р. район підпорядковувався безпосередньо центру, з 1932 – входив до складу Одеської області, з 1937 р. – підпорядковувався Миколаївській області. [6]

Втім, більшість дослідників проблем національного адміністративно-територіального розбудови у 1920 – 1930-х рр. засвідчує позитивний вплив національних районів і рад на економічне й культурне життя етнічних меншин, з їхньою діяльністю пов’язує підвищення активності етнічних меншин у радянських суспільно-політичних організаціях і рухах.

Початок 1930-х рр. ознаменувався різким зменшенням уваги уряду до реалізації проектів національного будівництва. Опір колективізації з боку «єдиного фронту національних меншин» унеможливив здійснення довгострокових проектів у сфері національно-державного будівництва щодо усіх етнічних меншостей.

Висновки. Отже, невід’ємною частиною політики коренізації було створення національних адміністративно-територіальних одиниць в місцях компактного розселення національних меншин. Попри низькі недоліків (нестабільність адміністративно-територіальної структури республіки, суперечливість правової бази з проблеми тощо). Це було прогресивним кроком радянського уряду й період свого існування національних адміністративно-територіальних одиниць сприяло відродженню культури етнічних груп.

Перспективи подальших досліджень у цьому напрямі мають стосуватися, передусім, державної репресивної політики щодо кадрів та населення адміністративно-територіальних одиниць. Необхідно також комплексно й ґрунтовно розкрити приховану сутність державно-управлінських реформ, що зумовили припинення політики коренізації національних меншин на Миколаївщині.

Список використаних джерел та літератури

1. Чехович В. А. Проблеми національно-державного будівництва України в роки непу / В. А. Чехович. – Х. : Інститут внутрішніх справ, 1995. – 56 с.; Рафальський О. О. Національні меншини України у ХХ ст. : історіографічний нарис / О. О. Рафальський. – К. : Плюс, 2000. – 447 с.; Гуцало Л. В. Національно-територіальне районування в УСРР (20-30-ті роки ХХ ст.) : [монографія] / Л. В. Гуцало. – Житомир : вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2009. – 228 с.

2. Всесоюзная перепись населения 17 декабря 1926 года. Краткие сводки. Вып. 4. Народность и родной язык населения СССР / ЦСУ СССР. – М., 1928. – 138 с.

3. Німці в Україні 20-30-ті pp. XX ст. : зб. документів держ. архівів України / Ін-т нац. відносин і політології, Ін-т історії України, Центр. держ. архів вищих органів влади та управління України ; [упоряд. : Л. В. Яковлева та ін.]. – К., 1994. – 244 с.

4. Кодекс законов о народном просвещении УССР, утвержденный ВУЦИК 2 ноября 1922 г. на основании постановления 3-ей сессии VI созыва ВУЦИК от 16 октября 1922 г. – Х., 1922. – 148 с.

5. Итоги работы среди национальных меньшинств на Украине. К 10-й годовщине Октябрьской революции. По материалам Центральной комиссии национальных меньшинств при ВУЦВК. – Х., 1927. – 109 с.

6. Бібліографічне посилання: національне адміністративно-територіальне будівництво в УРСР [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2010. – 728 с.: іл. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Natsionalni_rajony (останній перегляд: 04-04-2013).