Первомайська міська централізована бібліотечна система

Лисогурська Л.В.

Любов і гнів сучасного Леля

   На моїй книжковій полиці вони поряд – Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Галина Тарасюк та Валерій Бойченко. Може трапитися, що досвідчений читач схвально кивне, пробігши поглядом по перших трьох іменах, і здивовано зупиниться на останньому. Дізнавшись, що цей поет жив у Миколаєві, поблажливо усміхнеться: „Провінція...” Та не варто поспішати з висновками, краще просто взяти до рук ошатно оформлену збірку поезій Валерія Бойченка з красномовною назвою „Хай вам засяє любов” /”Можливості Кімерії” Миколаїв – 2010).  Впевнена, після  прочитаних перших кількох віршів, читач не відкладе книжку, аж поки не перегорне останню сторінку. Саме так трапилося зі мною: на єдиному подиху прочитала  всю збірку і захотіла поділитися своїми враженнями з іншими любителями поезії. Застерігаю: це буде чисто суб’єктивна оцінка без жодних літературознавчих термінів і висновків, зате щира і безпосередня.

       Відкриває збірку лірична драма „Книга Леля”. Прочитавши її, вкотре радісно переконуєшся, наскільки гідні захоплення українські жінки, коли їм присвячують отаку любовну лірику. І яка ж благодатна і щедра наша земля, коли вона ще плекає чоловіків, здатних сотворити справжній гімн своєму коханню! І хто нас, читачок, переконає, що це освідчення в любові адресується лише одній прекрасній жінці, а не... Наче шанований нашими пращурами язичницький бог Лель, автор прагне пробудити в нас світлі почуття закоханості, доброти, захоплення прекрасними порухами і проявами душі, і це йому, як на мене, вдається.

   Три розділи ліричної драми – як три вершини, що постають почергово і вимагають постійної напруги душі і серця, щоб разом із ліричним героєм (автором) пройти шляхами його любові. Перший щабель  – то юнацьке захоплення красою і розмаїттям всього сущого на землі, закоханість у саме життя, невід’ємною краплиною якого є Вона.

             Не знаю, де, не відаю, коли,

             Не втямлю, як мені ти впала в око...

Та це не забороняє ліричному героєві у юначому запалі проголосити:

             Нічого до нас не було –

             Ми перші закохані в світі.

             І поглядів наших тепло

             Зорю запалило в зеніті.

Проголошує, начисто забувши, що таке прекрасне диво не раз уже було на білім світі. Та що йому до всіх Марій, Джульєт і Беатріче, коли у нього своя і неповторна,єдина. Тож на диво зворушливі рядки про першу розлуку закоханих: „Живу самотньо в домі нашім, живу без тебе десять днів...” Юнацька цнотливість не дозволяє героєві вільно поводитися з найпотаємнішим. Не скоро ті слова зірвуться з його вуст, то й звіряється він білим снігам:     Щасливий той, хто в цім краю почався!

                Вклонившись калиновому гіллю,

                Це я правічним словом розписався

                В снігах пречистих: „Я  ТЕБЕ ЛЮБЛЮ”.

   Та, врешті, після сумнівів, печальних і радісних почуттів поетова закоханість набуває зримих рис і дістає ім’я:

             То затихало, наче плесо, / А то ятрилось гаряче...

              І раптом тихо ймення Леся / Прийшло й схилилось на плече.

    Цей перший розділ вражає насиченістю та буянням почуттів. Відмінність тональності другого розділу помічається відразу. Все ощадливіше рядки засіваються епітетами та метафорами, майже відсутні гіперболи. Та від того якість поезій лише виграє: образи сприймаються яскравіше, бо вони не насипом, а як коштовності в оправі діадеми, кожен на виду. Довгий розлогий рядок дає можливість наповнити його вистражданими словами і дати читачеві час проникнутися думкою і чуттям автора. Неспішна тиха розмова, де вже немає юнацької нестримності слів та емоцій, зате є зрілість, увага до основного, визначального:

                Настала пора нам удвох при столі скуштувати

                Ці вина, що ми настояли, на смак.

  Коли в шалі юнацької закоханості (перший розділ) ліричний герой переживає мить, момент буття, бо воно здавалося нескінченно довгим, то в зріліші літа він уже не соромиться  відвертого зойку жалю, усвідомивши:

                 Ой не повернуться, ой не повернуться вже

                 Зустріч і квітка, і усмішка, ледве означена...

               Боляче зрізаний ночі холодним ножем,

                 Ой не повернеться день цей – предивний, небачений.

  Перегорнемо сторінку, а  там уже зовсім інші й тон, і форма, і настрій: „Назавжди – ти. Як світло. Як вода. Як чорний хліб на маминій тарелі.” Рядок розірвано на короткі фрази, де лише безкомпромісне і однозначне визначення, чим для нього є кохана, її прирівнена до найвищих цінностей. То які вишукані порівняння тут ще потрібні? Сказано чітко і вагомо, по-чоловічому. Так само не волає він привселюдно про своє кохання. Береже від чужого ока навіть натяк на чудову мить єднання:

       Біла квітка до човна прибилась, / Тихо ти в мою схилилась тінь.

       І цнотливо весла опустились, / Заховавши погляди в глибінь.

А далі кілька віршів про розлуку, самоту і бажання повернути втрачене щастя. Воно й зрозуміло: не буває кохання без сльози. Та як після улюбленої поетом грози знову сяє сонце, так і між Нею і Ним знову вистраждане кохання: „Потемніло срібло давнє, тихе злото на порі.” Олюднений присутністю жінки світ стає реальнішим, яснішим і надійнішим, на диво справжнім, як справжній сніг і крапелина з нього, що в крапелиночку вроста. І тоді неможливо зі спокійним серцем читати таке непросте зізнання-клятву:

       А трапиться без тебе далі йти / (Холоне кров в мені і терпне тіло),

       В моїй душі сіяти будеш ти, / Як світло зірки, що давно згоріла.

      А на овиді буття здіймається третя вершина. Просвітленим і мудрим постає образ ліричного героя, який своєю любов’ю осяває не лише маленький затишний світ Її та Його, а всю Землю:

            І думи линуть надовкруж  Земля, / В обійми беручи її ласкаво.

Або ж в іншому вірші:

           Чи ж без води буятиме стосило

         Земля, яку щедротно так споїло

           Твоє чуття і влітку, й навесні?

    У чому вона – мудрість справжньої любові? Либонь, у тому, що двоє люблячих уже задивляються не в очі одне одному, а разом у злагоді вдивляються у світ, вбираючи його очима, милуються ним. Разом з весною переживають спогади про свою першу весну, разом з літом святкують розкіш кохання, а осінь навіває сум і передчуття близької зими. Тоді й народжуються болючі рядки:

         Так у чому ж бо ми завинили 

Перед часом? Хіба лиш у тім,

         Що не думали – просто любили,

Що цвіли – золоте золотим.

І своєрідним заповітом для кожної душі, яка зазнала щастя й гіркоту життя, звучить оце благання-заклинання пам’ятати:

                             Запам’ятай цю мить, і день, і вороння,

                           Запам’ятай цей біль – усе мине-минеться.

                         Дорога ця піде, дорога пропаде –

                         Запам’ятай цей біль, яким ще серце б’ється.

     Переконана, „Книга Леля” Валерія Бойченка – це своєрідна срібна крапелина у кастальському джерелі любовної не лише української, а й світової літератури.

    Та перегорнімо кілька десятків сторінок чудових перекладів та переспівів кращих зразків світової поезії, щоб у  циклі „Схилом угору” зустрітися із зовсім іншим Валерієм Бойченком.  Ні, зовсім не поменшало у його серці любові, але вона стала суворою і вимогливою, а часом і гнівною чи й гірко-саркастичною. Бо не байдуже, бо болить поетові душа за свій край, за свій народ. І  насамперед – історичне безпам’ятство негідних потомків лицарів-січовиків, адже:

                             Іде по Миколаєву Потьомкін –

                             Припудрений і двоєдушний кат.

                        Тут він козацтво гнав у гречкосії

                        Під сінню двоголового орла.

Так само гнівно і безкомпромісно автор засуджує недалекоглядну політику Богдана Хмельницького, внаслідок  якої

                     І оселедець той козацький,

  Який життя і честь беріг,

                     За шию «брат» закинув хвацько,

  Як сплетений в Москві батіг.

Нові часи, а кривда не здає позицій. Щирим болем і синівським співчуттям пронизаний вірш, присвячений товариству «Меморіал»:

                        Вивчати можна рідну Батьківщину

                        По назвах каторжанських таборів.

Та не лише сумує поет, аналізуючи історичні помилки наших предків і  спостерігаючи негативи сьогодення, а й шукає відповіді на одвічне питання, що робити:

                        На цій важкій, охамленій руїні

                        Вже горла стис Чорнобиля полин.

                        Не лиш молитись нам за Україну –

                        Тяжким трудом вставати із руїн.

 Іще ніким не спростовано твердження, що у нас поет, насамперед, громадянин, патріот, плоть від плоті і кров від крові свого народу. Тож  і не байдуже  йому бачити, як нищиться природа й історичне минуле під  натиском технічного прогресу, про що йдеться у циклі віршів про будівництво Південноукраїнської АЕС.

                    Вгинаються горби. Затоплено дороги.

                    Попиляно дуби. Забуто остороги.

                    Де історичний шлях спинився на припоні,

                    Електрокров женуть реактори червоні.

                    Як символи пори – реактори черлені,

                    Й чорнобильські вітри гудуть, мов навіжені.

Та якою б  незборимою  не здавалася  державна машина з її холодною байдужістю до пересічної людини, Валерій Бойченко закликає сучасників до активної громадянської позиції і практичної дії, не схилятися перед зачиненою брамою. Хай назовуть диваком, хай сміються, хай лоба розіб’єш, та все одно:

                      Щоби в душу, скорчену від страму,

                      Не вп’ялося рабство, як лишай,

                      Бийся лобом – і закриту браму

                      П’ядь за п’яддю вперто прочиняй.

І все ж, і все ж… Про що б не писав поет – та в кожному творі зачаєно чи явно вчувається його любов до рідної землі, на котрій

                       …пахне хлібом затінок вечірній,

                   А при колисках ніжні матері

                   Всміхаються малятам на зорі…

                   Хмеліє тиша в чистому суцвітті,

                   І трудиться душа, немов бджола у літі.

 Гостро відчуваючи немилосердний плин років, про свою нерозривність   із  цим прекрасним білим світом поет промовляє скупими, але такими пронизливо-зворушливими рядками:

          Через річку незнану бреду,/ Певно ближчає давня заплава –

          Поступово у листя і трави, / Наче сяйво у ніч, перейду.

І зовсім наостанок, підкреслюючи невипадковість  назви поетичної збірки, автор однозначно і переконано заявляє:

                      Лише любов засвідчує народам,

                          Що ми були, що єсть, що будем ми!

     Таким ось він був – закоханий і гнівний сучасний Лель причорноморського скіфсько-сарматсько-слов’янського степу. І як же невимовно жаль, що  так  рано залишив він свої поля   й лиман, свої стежки й дороги, лісосмуги, село і місто понад Бугом. Гірка лишилась тільки втіха, що з Лесею коханою вони не розлучились: разом полинули в високе небо, подарувавши нам свою любов.