Первомайська міська централізована бібліотечна система

Колісніченко М.

Халипенко Володимир: сторінками біографії  

Мигіївський сільськогосподарський коледж за час свого функціонування прославився видатними випускниками, але не менш видатні були у ньому і викладачі. Можна назвати цілу низку цікавих, талановитих, самовідданих людей. Серед яких Володимир Трохимович Халипенко.

Народився 9 січня 1948р. в селянській родині на «Дойному хуторі» біля села Мигія (зараз це вулиця Свободи). В сім'ї, крім Володимира, було ще шестеро дітей, з яких двоє померло під час голодомору 30-х років. В 1959р. , після смерті батька, брати і сестри розійшлись по світу - хто вчитись, хто працювати, хто в армію. Дома залишився наймолодший син Володимир з мамою-пенсіонеркою за інвалідністю. Жили з городу, довелося зазнати і злиднів.

В 1966р., після закінчення школи побороло, бажання пізнати світ. Об'їздив майже весь колишній Радянський Союз, служив в Амурській області, був на Тіксі. Згодом закінчив Ужгородський університет, працював в Полтавській області, в Кіровограді, та завжди перед очами стояла рідна «Моя Земля» -Мигія, де його Бог - Південний Буг - ніс в плині часу свої води^.

Та в рідному селі влаштуватися на роботу за фахом не вдалося, місце знайшлося тільки в смт. Підгородні. Трохи пізніше вдалося влаштуватися в м. Первомайську. І лише через шість років його запросив на роботу викладачем історії до Мигіївського сільгосптехнікуму завідуючий учбовою частиною Микола Карпович Копієвський.

Володимир Трохимович був справжнім учителем. Він ніс своїм учням не тільки знання, але й віддавав їм частку свого серця. А вони це відчували і прагнули хоч чимось віддячити своєму доброму і вимогливому учителю.

Ось як писав про свого вчителя студент агрономічного відділення технікуму Дяченко Сергій: «Я ще зовсім мало провчився в технікумі, але серед викладачів, які захоплені своєю професією, я хочу виділити нашого історика Володимира Трохимовича Халипенка. Він дуже гордиться тим, що зроби у своїй аудиторії, адже вона схожа на маленький етнографічний музей. З великим задоволенням він приймає ті експонати, які приносять йому студенти. А які знання глибокі він дає з історії, особливо з історії України. З великим захопленням ми слухаємо його розповіді на заняттях, він знає відповіді на всі запитання, які в нас виникають. Крім того, він зробив для музею радгоспу-технікуму дуже багато, описав історію села та нашого навчального закладу. Дуже любить свій рідний край: клопоче, щоб в цій місцевості був створений національний заповідник. Наш викладач не на словах, а по справжньому любить нашу Україну. А розповідає він пор неї з великою мудрістю.» Цю замітку було написано 4-го листопада 1994р. в день смерті Халипенка Володимира Трохимовича.

Звозили і зносили старовинні рушники, ікони, книги, горшки та глечики, сподіваючись порадувати Володимира Трохимовича. І він радів, щасливо милуючись кожною річчю, яка йому промовляла історію народу. Так започаткувався історично-краєзнавчий музей, котрий спочатку був кімнатою бойової слави с. Мигія. Історик весь час мріяв про розширення експозиції, зробити його етнографічним центром Побузького краю.

Серед експонатів музею є кілька зображень козака Мамая, і зовсім природно виглядає серед них портрет Володимира Трохимовича, бо прожив він не лише сорок шість земних років, «ай безліч життів своїх предків - і скіфа, і анта, і гайдамаки, і козака, і стражденного українця двадцятого сторіччя. Показуючи картку прекрасної будівлі мигіївської церкви, яку з завидною старанністю знищили у тридцяті роки, тримався за серце, бо воно йому боліло. Дізнався, що у односельця є половина церковної брами, ходив, принижувався, просив віддати для збереження у музеї. Дарма! І серце знову щемило болем зневаженої, приниженої душі народу».

Краєзнавець Володимир Халипенко був типовим романтиком. Багато років він поклав на те, щоб рідкісне місце степової України нарешті стало заповідником, не зникло під водою чи в бездонних кар'єрах.

У Володимира Трохимовича було багато знайомих по всій Україні. З усюди приїжджали в Мигію, жили тут місяцями, досліджували береги Південного Бугу.

Скромного сільського вчителя добре знав український письменник Олекса Різників.

«Оце те, що вилилося за ніч, - пише в листі одеський поет, - скоріше портрет Душі Володі Халипенка в обрамленні України. Але ж ви просите - портрет, характер. Володя - середнього зросту, міцної статури, - то з вусами, то з бородою був. Допитливий розум, глибокі енциклопедичні знання мигіївських, козацьких реліквій. Він весь час лишався в пошуках, постійно хвалився знахідками - то якийсь рушник, то картина, то ікона для музею. А то людина цікава, яка або пише вірші, або малює, або грає на чомусь. Цілеспрямованість сприяла Володі завжди домагатися свого. Скільки сил він поклав, щоб відкрити, заснувати заповідник «Гранітно-степове Прибужжя».

Він умів згуртувати людей, які відчували пієтет до козацтва... А як Володя любив свій музей! Про кожен експонат міг розповідати довго і цікаво. Діти, студенти Мигіївського технікуму, шанували його за знання, за справедливість і вимогливість. Люби Володя свій край. Часто ночував і жив не в квартирі(зовсім крихітній), а в своєму хуторі, серед широкого поля, в бабиній давній хаті. Там він переживав свої святі хвилини. Якщо існує реінкарнація - Володя був у минулому житті козаком Мамаєм, як на тій картині, що в його кімнаті. Вічно заклопотаний, незмінно зайнятий, як мені здається, й там він бігає, клопочеться за Україну перед Небесною Адміністрацією...»

Товаришував з Халипенком і відомий письменник Дмитро Кремінь. Він писав: «Машина стрімко мчить уперед - і вже мов казкова оаза позаду ця прекрасна земля, ця чарівна та загадкова Мигія: це село - красива казка. На душі веселково, бо попереду зустріч із славним поетом.

Але реальне, грубе життя не відпускає: з гіркотою думаю про передчасно померлого знавця і співця цих місць, історика і краєзнавця Володимира Халипенка. Він з життя пішов, наче стрімко зірвалася з орбіти, маленька цятка метеора - і все... Я товаришував з Володею, студентом історичного факультету, після того ні разу не вдалося зустрітися: який жаль»!

Разом із тим поет відмічав, що саме в «Радянському Прибужжі» і саме Халипенко Володя друкував свої краєзнавчі есе за його редакцією, зокрема блискучий матеріал про знаменитого лісівника Віктора Петровича Скаржинського, віднайдені в архівах Одеського краєзнавчого музею, в наукових записках кінця минулого століття.

Згадував Дмитро Кремінь і давнє любительське відео, до якого писав дикторський текст, і розкриленого Халипенка на тлі мигіївських краєвидів, і каньйон великої ріки, й неповторний «скаржинський ліс», і те, без чого українському серцю не жити: сплетені в любовному пориві двоє дерев, Дерево Кохання в Мигіївському лісі...

Пам’ятав… Що якось у Первомайську, після гучного літературного вечора М.Вінграновського, до мене підійшов його товариш. І - зі скаргою, мовляв архів Халипенка вдова передала незалежному журналістові Михайлові Самойлову, думали видати посмертну книжку, та не вдалося, ледве повернули архів, тай то не весь. І стало не просто прикро - боляче від українського нашого безголів'я: і я чекав архіву В. Халипенка, але його не зміг привезти з Миколаєва, навіть близький друг сім'ї журналіст А.Кузиецов, кореспондент Укрінформу.

А як Володимир Трохимович любив свою землю. Не патетичним словом , не з трибуни, - а щоденним радісним здивуванням. Та не була його любов до рідної землі споглядально-мрійливою, коли зародилася ідея затоплення Мигіївського каньйону, Володимир Трохимович не вагався ні миті: такого глуму над природою, над історією народу він допустити не міг.

Палка переконливість, ерудиція і наполегливість краєзнавця збудила громадську думку. Люди враз побачили, що вони втрачають - і врятували річку, свої мигіївські пороги та кручі. Тисячі підписів під листом-протестом, телезйомки, документальний фільм про Мигіївський каньйон, статті, виступи, екскурсії по стежках козацької слави, організація міжнародного симпозіуму - завжди в центрі подій він, скромний сільський учитель, великий патріот, прекрасна людина. Чималу частку життя поклав Володимир на створення заповідника Гранітно-степове Прибужжя ім. В.П. Скаржинського і домігся свого.

Завдяки його кипучій енергії, палкій переконливості, вчені мужі врешті-решт звернули увагу на землю з унікальною природою. Володимир Трохимович практично сам-один просив, вимагав, зустрічав і випроводжав