Первомайська міська централізована бібліотечна система

Зеркаль М.М.

Аналіз змін освітнього концепту в діяльності національно-культурних товариств України (1991 – 2012)

Проголошення незалежності та суверенітету України в серпні 1991 р. прискорило процес формування громадських організацій, об’єднань етноменшин. В Україні полем найбільш інтенсивної і масової етнокультурної взаємодії виступали великі міста – Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Львів, Одеса, а також – регіони з яскраво вираженим багатонаціональним складом населення (Крим, Закарпаття, Чернівецька область).[12, с. 22] Процес організаційного оформлення національно-культурних товариств розпочався в Україні наприкінці 1980-х років в умовах перебудови і гласності.

         На сьогоднішній день ця важлива проблематика в Україні перебуває на стадії початкового  висвітлення. Метою і завдання даної розвідки полягають у показі, узагальненні проблем освіти пов'язаних з забезпеченням етномовної орієнтації учнів загальноосвітніх шкіл. Деякі аспекти цієї проблеми одержали фрагментарне висвітлення в роботах В. Наулка, Я. Калакури, О. Курінного, М. Панчука, В. Котигоренка,Д.Табачника, Г. Москаля, В.Вороніна, Р.Чілачави, Т.Пилипенко. Вони здебільшого присвячені етнонаціональній структурі українського суспільства, сучасному стану етноменшин, освітній політиці держави, особливостям процесів етнічного відродження. Особливе значення мала розробка українськими вченими концептуальних підходів до аналізу в цілому етнокультури як саморегульованої системи, сфери реалізації людських цінностей, теорії етносу тощо. Водночас проблеми етномовної відповідності громадян України, процедури оновлення і удосконалення змісту освіти діяльність громадських формувань по організації вивчення мов потребували спеціального комплексного вивчення, системного та критичного аналізу.   

Кількість національно-культурних організацій особливо швидко зростала на початку 1990-х років. Якщо восени 1990 р. в Україні нараховувалося 84 таких об'єднання, то наприкінці 1994 р. їх було вже 237. В 2003 р., за даними Державного комітету України у справах національностей та міграції, діяло вже понад 785 громадських організацій національних меншин, 32 з яких є загальнодержавними, решта – регіональними.[5]

У 2000-і роки в Україні вже працювало близько 400 організацій етноменшин: 29 з всеукраїнським статусом, інші – регіональні і місцеві. Представники 38 етносів мали свої організації.[4,с. 60] На баз деяких організацій виникали асоціації, наприклад „Асоціація єврейських організацій і общин”, „Асоціація болгарських національно-культурних товариств та організацій” тощо. Законодавча база діяльності організацій меншин визначалася Законом України „Про асоціації громадян” та Законом України „Про національні меншини в Україні”.

Головним мотивом діяльності організацій етномешин було забезпечення потреб етнокультурного розвитку меншин і толерантної взаємодії між усіма компонентами етнонаціональної структури українського суспільства, формування громадської думки щодо шляхів етнонаціонального розвитку України, пошуки можливостей впливу на прийняття рішень органами законодавчої і виконавчої влади. Ці цілі організацій намагалися досягати через щоденну організаційну діяльність (збори асоціацій, контакти з представниками виконавчої влади), а також через проведення конгресів, конференцій, семінарів, круглих столів, привертаючи увагу офіційних осіб і громадської думки до статусу меншин, а також через резолюції, в яких пропонувалися шляхи вирішення їхніх соціальних, етнокультурних і правових проблем. Що стосується сфери освіти, то впродовж 2002 – 2005 рр. виділялося кілька таких заходів: всеукраїнські конференції і семінари на тему „Сучасна українська школа в полі етнічному регіоні”, „Освіта і мова національних меншин України в контексті Гаагських і Ословських рекомендацій”, „Освіта національних меншин в Україні”, „Освітні права національних меншин”. Рішення конференцій бралися до уваги під час прийняття рішень Міністерством освіти та науки України.

Національно-культурні товариства часто відчували ущемленість прав, зокрема в плані матеріальної державної підтримки. Місцеві органи влади, часто порушуючи ст.16 Закону України "Про національні меншини в Україні", ст. 10 Рамкової Конвенції Ради Європи про захист національних меншин, п.3 ст. 119 Конституції України, припиняли фінансування програм національно-культурного розвитку. Проте низка проблем, пов'язаних з діяльністю національно-культурних товариств і громад, не знаходила свого вирішення. Найбільш гострим питанням залишалася проблема надання їм будинків і споруд, що знаходилися в державній і комунальній власності, в безкоштовне користування чи на пільгових умовах для проведення освітніх, науково-просвітницьких та інших заходів, а також установлення мінімального розміру плати за оренду державного і комунального майна. Ще однією групою причин, які ускладнювали меншинам реалізації їх освітніх прав був низький професійний рівень деяких органів виконавчої влади і місцевого самоврядування, що проявлявся у багаторічному адміністративному зволіканні та бездіяльності. Слід зазначити, що українська держава успадкувала неефективний апарат державного управління, реформувати який виявилося досить складно. Основним джерелом фінансування об'єднань етносів були членські внески, спонсорська допомога, добровільні пожертви, кошти іноземних фондів. В 1990-і роки фінансування національно-культурних товариств здійснювалося в рамках програм розвитку культури. В 2000-і роки надходження розширювалися за рахунок видатків Державного і обласних бюджетів, спонсорських коштів тощо.[10, с. 407]

В другій половині 1990-х років активізувався процес створення регіональних організацій, що координували діяльність національно-культурних товариств в різних сферах суспільного життя, в тому числі і галузі освіти. Якщо спочатку цей процес розвивався, як правило, під егідою обласних державних адміністрацій, то затим він набував форму громадської самоорганізації. Культурно-освітні товариства обласного значення виникали по мірі розгортання суспільної активності етносів. Польське культурно-освітнє товариство ім. Юліана Люблінського у Новгород-Волинському на Житомирщині стало другим за чисельністю зареєстрованих у 1990 р. подібних структур. В 1994 р. у с. Сусли Новгород-Волинського району було наступним товариством, що ставило завдання відродження  освіти поляків

Початок 2000-х років відзначався періодом стабілізації діяльності національно-культурних товариств. В Одеській області були відкриті: Румелійське національно-культурне товариство "Малий Буялик", земляцтво "Чже-Цзян", Китайське земляцтво, міського чеське товариство "Чеська родина", громадське об'єднання "Німецька молодь в Одеському регіоні", болгарський культурно-просвітницький клуб "Огнище", обласна спілка болгарської молоді, обласна об'єднана єврейська громада, обласна регіональна організація Конгресу Азербайджанців України, обласна китайська громада, національно-культурне об'єднання "Афганська община

Отже, протягом досліджуваних років в Україні відбувався процес створення концепції формування та розвитку національних меншин в Україні, шляхом спроб та помилок випрацьовувались форми та методи взаємодії громадських організацій та державних органів виконавчої влади. Складність процесу полягала також в тому, що не був сформований єдиний план розвитку етнонаціональних меншин, права та обов′язки представлених на території нашої держави іноземних як державних, так і громадських організацій. Остаточно так і не вирішеним залишається питання визнання українською стороною дипломів закордонних навчальних закладів здобутих українцями, представниками етнонаціональних меншин, можливість їх подальшого працевлаштування на батьківщині.

Список використаних джерел та літератури

1. Антонюк О. Культурно-національні товариства /О. Антонюк //Мала енциклопедія етнодержавознавства; НАН України, Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького; відп. ред. Ю.І.Ритаренко. – К.: Довіра, Генеза, 1996. – С. 527.

2. Багмет М.О., Ляпіна Л.А. Значення всеукраїнських культурно-просвітницьких об’єднань у зміцненні міжетнічної взаємодії // http://lib.chdu.edu.ua/index.php?m=10&s=7&t=23

3.Давида С. Молоді роми України /С.Давида //Відродження. – 2000. – №1. – С.24 (С.18-25.)

4.Євтух В.Б.  Проблеми етнонаціонального розвитку: український і світовий контекст. – К.: Стилос, 2001. – 204 с. 

5.Москаль Г. Міжетнічне – значить всеукраїнське /Г.Москаль //Голос України. – 2003. – 17 січня.

6. Міжнаціональні відносини і національні меншини України: Стан, перспективи/ Р.Ш. Чілачава, Т.І. Пилипенко (упоряд,); Р.Ш. Чілачава (ред.). – К.: Голов. спец. ред. літер. мовами нац. Меншин України, 2004, - 384 с.

7. Міжнаціональні відносини в Україні: стан, тенденції, перспективи/Д.В. Табачник, Г.Г. Москаль, В.М. Воронін та ін, - К.: Етнос, 2004,– 584 с.

8. Многонациональный Одесский край. – М., 1997. – Т.1. – С. 144-159.

9. Національні меншини в Україні (Інформаційно-бібліографічний покажчик). – К., 2003. – С.98-100.

10. Рябошапко Л. Правове становище національних меншин в Україні ( 1917 – 2000) / Львівський національний університет імені Івана Франка. Л.: Видавничий центр Л.Н.У. ім. Івана Франка, 2001– 482 с.

11.Типове положення про культурно-освітній Центр національних меншин //http:/lawna.info/yup

12.Фельдман О.Б. Заради утвердження ідеалів міжнаціональної злагоди у суспільстві: статті, доповіді, інтерв’ю / О.Б. Фельдман. – Х., 2004. – 160 с.

13. Христенко В.В. Національно-культурні товариства Одещини: етапи формування /В.В.Христенко //Матеріали Всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції "Сучасна наука в мережі Інтернет". – interonf.org.hristenko

14. Шульга М. Національні меншини України під захистом держави /М.Шульга //Україна. Європа. Світ. – 1995. – 26 квітня

15. ЦДАВО. – Ф.5252. – Оп.5. – Спр.10. – Арк.163.