Первомайська міська централізована бібліотечна система

Єфіменко В.В.

Нацистська система безпеки в Південній Україні

        Досліджуючи широке коло складних і маловідомих питань історії Другої світової війни, особливої уваги заслуговує проблема, що стосуються різних видів співпраці радянського населення з окупантами. Мета дослідження полягає в з’ясуванні ролі українського чинника в становленні та функціонуванні системи безпеки в окупованій Україні. Систему безпеки на окупованих землях СРСР А. Гітлер доручив створити очільнику СС Г. Гіммлеру і підпорядкованій йому Центральній Службі безпеки рейху (РСХА). Ще на початку червня 1941 року між керівництвом поліції безпеки (СП) і служби безпеки (СД), а також командуванням вермахту було досягнуто домовленості про створення спеціальних груп (айнзацгруп), які діятимуть на окупованій території одразу ж після стрімкого просунення фронту. Загалом було сформовано чотири айнзацгрупи – «А» (для Прибалтики), «Б» (для Білорусії), «Ц» (для північної та центральної частини України), «Д» (для Бессарабії, Південної України, Дону, Криму, Кубані та Кавказу). Кожна із груп складалася із чотирьох або п’яти айнзацкоманд і зондеркоманд. Групи налічували 500 – 1000 осіб, а команди 100 – 200 осіб [3,с.192]. Головне завдання айнзацгруп полягало в гарантуванні «політичної безпеки» на окупованих територіях як у зоні бойових дій, так і в тилу. На півдні України діяла айнзатцгрупа Д (Einsatzgruppe D). За час своєї дії знищила 91 728 осіб, розформована 15.07.1943. Командири: штандантерфюрер СС Отто Олендорф (04.06.1941 – 30.07.1942 рр.); оберфюрер СС Вальтер Біркамп (20.07.1942 – 15.07.1943 рр.). У складі айнзатцгрупи діяли такі підрозділи: зондеркоманда 10 – А (Sonderkommando 10a), діяла в зоні 171 піхотної дивізії та ХХХ армійського корпусу, в т.ч. в Судаку; зондеркоманда 10 – Б – в зоні відповідальності групи армій «А» та 11-ї армії, в т.ч. в Феодосії; зондеркоманда 11 – А – в зоні відповідальності румунської армії L IV армійського корпусу; зондеркоманда 11 – Б; айнзатцкоманда Р2, діяли в районі дислокації групи армій «Південь», в зоні відповідальності 6-ї армії, в тому числі Південній Україні та Північному Кавказі. Крім зазначених вище діяло ще декілька айнзатцгруп, серед них, в червні 1942 р. – жовтні 1944 р. на окупованих територіях СРСР відома зондеркоманда 1005 штандартенфюрера СС Пауля Блобеля. Її завданням було знищення слідів нацистських злочинів – насамперед масових поховань розстріляних євреїв та місцевого населення [2, с.265]. Зондеркоманди 1005 А та 1005 В «працювали» в Бабиному Яру, Бердичеві, Миколаєві, Умані. З моменту  встановлення цивільної окупаційної адміністрації в Україні було створено специфічну систему безпеки. Тут діяли відділення німецької державної таємної поліції (гестапо), яка формувалася з німецьких фахівців із залученням місцевих колаборантів, здебільшого як агентури. В містах біло створено відділки кримінальної поліції (кріпо), у яких поряд із німецькими криміналістами працювали також колишні радянські фахівці (або польські в Західній Україні), які знали місцевий криміналітет і часто продовжували виконувати свої фахові обов’язки й в період  окупації. Для охорони громадського порядку, адміністративних органів, військових об’єктів тощо використовувалися німецька охоронна поліція (шуцполіцай або шупо) та німецька поліція порядку (орднунгсполіцай або орпо). З метою запобігання хаосу та безладдя в окупованій Україні  німці почали формувати відповідні служби для підтримки порядку і охорони із місцевого населення та військовополонених. Спершу було організовано службу порядку, що підпорядковувалася німецькій поліції порядку (орпо). Служба порядку, згідно з німецькими директивами, не мала перевищувати 1% від кількості мешканців в тому чи іншому населеному пункті. В Україні нараховувалося до 170 тис. співробітників Служби порядку [3, с.194]. Поряд зі службою порядку в сільській місцевості в 1942 році було створено загони для охорони врожаїв (українська народна самооборона), які мали зберігати зібраний врожай від підпалів з боку партизанів і підпільників. Ці загони були досить численними і налічували по всій Україні 180 тис. осіб. На територіях, підконтрольних румунській адміністрації, функціонувала місцева сільська поліція, яка підпорядковувалася румунській жандармерії. В містах румуни використовували власну державну поліцію і жандармерію. З метою охорони промислових підприємств німці створювали напіввоєнізовані формування з місцевого населення або колишніх військовополонених – веркшуци, бійці яких носили чорну уніформу й інколи озброювалися радянською трофейною зброєю [3, с. 194].  Важливі військові об’єкти охороняли спеціально сформовані з місцевого населення та колишніх військовополонених «охоронні підрозділи» (шуцманшафт або шума), які підпорядковувалися охоронній поліції (шупо) і формувалися здебільшого в обсязі батальйонів. На території РКУ було сформовано 53 батальйони шуцманшафту. Ще 13 батальйонів шума (10 українських і 3 польських) було створено в дистрикті «Галичина», 9 українських охоронних батальйонів організували в Білорусії і Прибалтиці з військовополонених українців. Загалом на службі в 72 українських батальйонах шуцманшафту було 35 – 40 тис. осіб[1, с.182]. Окрім того, в Україні було сформовано два батальйони, залізнична поліція та пожежні частини, які також підпорядковувалися системі СД і охоронної поліції. Загальна кількість усіх українських службовців шупо і СД становила, за підрахунками вітчизняних вчених, 80 тис. осіб[3,с.195]. Поряд з українськими батальйонами шуцманшафту в Україні охоронні функції виконували батальйони, створені із росіян, донських та кубанських козаків, литовців, латишів, естонців, азербайджанців, узбеків та інших народів колишнього СРСР. В Криму німецька та румунська адміністрація сформувала 8 батальйонів шуцманшафту із кримських татар і окрему гірсько – єгерську бригаду СС із татар (усього до 15 тис. осіб), яку  використовували для боротьби з партизанами [4, с.270].

Список використаних джерел та літератури

1. Дерейко І.І. Збройні формування німецької поліції безпеки та СД з місцевого населення в рейхскомісаріаті «Україна» 1941 – 1944 // Сторінки воєнної історії України. Зб. наук. праць. – К.: НАН України, 2009. – Вип. 12. – С. 177 – 184.
2. Залесский К. РСХА / К.А. Залесский. – М.: Яуза, Эксмо, 2005. – 384с.
3. Патриляк І.К., Боровик М.А. Україна в роки Другої світової війни: спроба нового концептуального погляду/ І.К.Патриляк, М.А. Боровик/. – Ніжин: Видавець ПП Лисенко М.М., 2010. – 590с.
4.  Шайкан В.О. Злочинна діяльність колабораціоністів в роки Другої світової війни // Сторінки воєнної історії України. Зб.наук.ст. – К.:НАН України, 2003. – Вип.7. – Ч.1. – С.263 – 271.