Первомайська міська централізована бібліотечна система

Єрмакова І.О.

Ставлення старообрядців до церковних шкіл та шкіл грамотності

У процесі дослідження регіональної історії значну увагу науковці приділяють вивченню історії різних конфесійних та етнічних груп. Одними з перших колоністів південного краю були старообрядці, які відігравали немаловажну роль у соціально-економічному розвитку регіону. На сучасному етапі дослідженням питань пов’язаних зі старообрядництвом займаються науковці у різних регіонах України: С.В. Таранець, Ю.В. Волошин, А.І. Федорова й ін. Праці вищенаведених науковців присвячені різним аспектам історії старообрядницьких громад, у тому числі побутовій і релігійно-культурній сфері [1].

Окрему увагу необхідно приділити відношенню старообрядців до освіти взагалі, і до особливостей тієї освіти, яку пропонувала держава на той час. У результаті проведення у Російській імперії шкільної реформи 1804 року були упроваджені парафіяльні училища, повітові училища та гімназії. Положенням, затвердженим у 1868 року, парафіяльні училища отримали назву – церковнопарафіяльних шкіл [2].

Відповідно до законодавства того періоду, умовою прийому на навчання до училища була наявність метричного свідоцтва. Відомо, що старообрядці до подібних громадянських документів ставилися дуже негативно, деякі з них, маючи метрики, практично ними не користувалися, а частині старообрядців про існування свідоцтв було навіть невідомо. Це пояснювалось тим, що вони не відчували практичної необхідності у вищезазначених документах. У 1847 році воєнному губернатору Одеси був надісланий таємний припис від Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора, де зазначалося, що міністр народної освіти за погодженням МВС, дозволив керівництву Одеського учбового округу приймати дітей розкольників до парафіяльних і повітових училищ без метричних свідоцтв, тільки на підставі таємних даних про народження, які повинні надавати міські губернатори [3]. У справі не зазначається, що спонукало владу прийняти такі рішення і піти всупереч вимог російського законодавства, але можна припустити, що для реалізації принципів державної політики у сфері поширення початкової освіти необхідно було залучати до навчання якомога більше населення відповідного віку, крім того, навчальний процес в училищах передбачав викладання предмету Закон Божий. Це давало владі ще одну можливість впливати на свідомість старообрядців чи сектантів, у такий спосіб насаджуючи «справжні» істини православної віри.

Більшість розкольників Херсонської єпархії негативно ставилися до міністерських і церковних шкіл. Вони побоювались, що навчання у таких школах матиме небажаний вплив на дітей і хвилювалися, що діти охолонуть до віри батьків. Як правило, старообрядці надавали перевагу навчанню у власних школах, які не підпорядковувалися жодному відомству. Принцип роботи таких шкіл полягав у тому, що людина, яка знала грамоту, за умовну плату навчала дітей [4]. У місцях, де не було таких шкіл, діти навчалися удома у тих, хто був освічений. Іноді матері самі займалися навчанням своїх дітей.

Після відвідування школи старообрядців у с. Плоське Тираспольського повіту, особисту думку, відносно навчального процесу, висловив херсонський губернатор. Губернатор наголошував на тому, що у середині ХІХ ст. серед старообрядців грамотність була розвинена краще, ніж серед православних українців, але навчання читанню відбувалося лише на основі церковних книг. Процес розумового розвитку учнів просувається доволі повільно, проте під час навчання велика увага приділялася дотриманню порядку і дисципліни, вихованню у учнів поваги до старших [5]. Дітей вчили читати і писати, навчання велося на основі літероскладальної системи, навчальними книгами були псалтир і часослов.

У середині ХІХ ст. плосківські старообрядці мали одну власну школу, а у 1900 р. таких шкіл вже було чотири. Відомо, що подібні школи були у Тирасполі, с. Золотарівці, с. Красному Ярі і можливо й у інших розкольницьких містечках. У 1896 р. у с. Плоскому була відкрита міністерська школа, а через два роки – церковнопарафіяльна школа. Школа розміщувалась у будинку єдиновірського священика Андрія Гребнєва, який навчав дітей за окрему плату. Набагато довірливіше розкольники ставилися до суспільних шкіл у тих місцях, де компактно проживали разом з православними. У с.с. Маяк, Красному Ярі, Привольному, Бобринці, Тирасполі, Миколаєві, Новогеоргієвську та інших населених пунктах діти старообрядців навчалися разом з православними.

Цікавим є факт, що розкольники, які проживали в Олександрії відпускали своїх дітей до міських шкіл, де їх навчали Закону Божому, а також молитися і хреститися на православних засадах. При цьому необхідно зазначити, що старообрядницька громада Олександрії трималася відособлено і замкнуто [6]. У звіті про стан церковнопарафіяльних шкіл і шкіл грамотності за 1895-1896 навчальний рік зазначається, що планувалося відкрити у найближчий час церковнопарафіяльну школу у Тираспольській єдиновірській церкві. На цей рік не було церковнопарафіяльних шкіл у старообрядницьких селах Клинцях і Нікольському Олександрійського повіту, а також при єдиновірській церкві Новогеоргієвська. На відміну від інших населених пунктів, де школи були відсутні через нестачу коштів або вільного приміщення, у містах і селах, де проживали старообрядці, церковні школи не відкривалися через небажання і вороже ставлення мешканців [7].

Незважаючи на прийнятий закон від 3 травня 1883 року про дарування розкольникам громадянських прав, принципи ставлення до розкольників суттєво не змінилися, заходи, націлені на боротьбу з розколом, продовжувалися, у тому числі й у межах освітнього процесу. Так, у вересні 1884 р. у Києві відбувся з’їзд преосвященних південно-західного краю, де були прийняті постанови, затверджені Св. Синодом, щодо послаблення сектантства взагалі, а особливо штундизму. На підставі постанов, духовенство повинно було турбуватися про відкриття у своїх парафіях церковнопарафіяльних шкіл. У школі священик повинен був не тільки обов’язково викладати Закон Божий, а і слідкувати за тим, щоб учні, покинувши школу не забували набутих знань, а особливо Закону Божого [8].

На основі дослідженого матеріалу, можна зробити висновок, що старообрядці обов’язково намагалися надати своїм дітям початкові знання: вміння писати і читати. У першу чергу, це було необхідно для глибокого, самостійного вивчення церковних книг. Водночас, відчуваючи загрозу своїм віруванням, тиск з боку священиків-вчителів, особисте недовірливе ставлення до всього православного, старообрядці надавали перевагу власним школам і без крайньої необхідності не відправляли дітей до церковнопарафіяльних шкіл.

Список використаних джерел та літератури

1. Волошин Ю.В. Розкольницькі слободи на території Північної Гетьманщини у XVIII ст.: історико-демографічний аналіз / Юрій Володимирович Волошин: Дис… д. іст. наук. – Полтава, 2006.; Таранець С.В. Старообрядчество города Киева и Киевской губернии / С.В. Таранець. – К., 2004; Його ж. Старобрядчество Подолии. – К, 2000.; Федорова А.Н. Старообрядницькі общини Південної Бессарабії у ХІХ – першій половині ХХ ст.: історико-конфесійний аспект / А.Н. Федорова: Дис. … канд. іст. наук. – Одеса, 2005.
2. Приходские училища // Большая советская энциклопедия [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://bse.chemport.ru/prihodskie_uchilischa.shtml
3. Державний архів Одеської області. (далі – ДАОО), ф.457, оп.1, спр.162, арк.1-4.
4. Полянский И. Отчет о состоянии раскола и о деятельности противораскольнической миссии в Херсонской епархии за 1900 г. / И. Полянский // Херсонские епархиальные ведомости (далі – ХЕВ). Прибавление. – 1901. – № 14. – С.485.
5. ДАОО, ф.1, оп.249, спр.559, арк.61.
6. Полянский И. Указ. тр. – С.485-486.
7. Отчет о состоянии церковно-приходских школ и школ грамотности в Херсонской епархии за 1895-1896 учебный год // ХЕВ. Прибавление. – 1897. – №9. – С.252.
8. Постановления Преосвященных Юго-западного края, собиравшихся в г. Киеве в сентябре 1884 г., утвержденные Святейшим Синодом // ХЕВ. – 1885. – №19. – С.561.