Головна » 2018 » Жовтень » 4 » в коло обранців не вкинуть приблуд.»
09:11
в коло обранців не вкинуть приблуд.»

 

Це рядок з вірша «ВІД’ЇЗД» видатного поета, лауреата Шевченківської премії, головного редактора журналу «СУЧАСНІСТЬ», завідувача секції української літератури видавництва «ДНІПРО», Президента Асоціації українських письменників ІГОРЯ РИМАРУКА.

3 жовтня 2008 року він трагічно загинув у Львові, де й похований на Личаківському цвинтарі, неподалік від могили Івана Франка.

На знак памяти про поета в читальній залі Первомайської міської ЦБС відкрито виставку книг і фотопортретів Ігоря Римарука. Читачам представлено видання книг різних років з дарчими підписами автора, літературні збірники з його публікаціями, числа журналу «Сучасність», яким впродовж багатьох років(після Івана Дзюби) опікувався Римарук… давав дорогу в літературу молодим авторам, відкривав нові імена художників, подаючи ілюстрації робіт у кожному номері, знайомив українського читача з літературою діаспори і навпаки.

Ігор Миколайович Римарук удостоєний Шевченківської премії за збірку «Діва обида» (2002). Автор книг «Упродовж снігопаду»(1988), «Нічні голоси» (1991), «Золотий дощ» (1996), «Бермудський трикутник», «Сльоза богородиці» (2007) -всі ці книги представлені на нашій виставці. Завітайте, почитайте, адже десь було написано, що душа Римарука витікала через вірші.

 

  • похованні: «Після панахиди священник, питає, чи хтось хоче взяти слово. Усі мовчать.

_ Ігор несхвально відгукувався, коли хтось над гробом любив поговорити, -тихо зауважує письменник Тарас Федюк.

У день похорону йому виповнилося 54 роки.

 

ВІДЇЗД

 

Я від’їжджав і оком астролога
допитувався в зір – яка дорога
мене провадить у майбутні дні."

Микола Зеров

Зорі дрібні одійшли –
як суниці:
птах доклював, що не визбирав люд.
Ні вечорниці, ані власяниці
в коло обранців
не впишуть приблуд.

Час вирушати, о лицарство вперте,
пристрасті наші були замалі,
наша сторінка дописана – verte:
“Ми не поети.
Поети – в землі”.

Попри такі пасторальні гуральні,
повз гробівці, на яких не клялись,
ми від’їжджаєм –
і знаки астральні
чвиркають, як чиряки, з-під коліс.

Звісно, вернутися нас не просили,
звісно, не зорями зверстана путь...
Господи, дай же ти кожному сили
жінку в ранковому місті
забуть –

жінку, що вчула
на березі Лети
наших дітей ненароджених крок...
А з-під землі повиходять поети –
знову дорогу спитають в зірок.

Та не в суничних –
доволі їм тліти –
в тих, що злетіли з пекельних багать
і над рікою і містом, як діти –
голі, малі, перемерзлі, –
тремтять.

Категорія: Новини | Переглядів: 11 | Додав: Bibl | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: